потім засівати чи саджати, добрива вносити. Комусь може знадобитися трактор, комусь автівка… Те чи інше. Отож терпляче чекали всі.
Втім у задушливій залі сиділи самі лише жінки, покірливо витираючи спітнілі обличчя кінчиками головних хустинок. Мужики диміли цигарками на ганку. У відносно прохолодному коридорі, спершись на широке підвіконня, біля розлогого зеленого фікуса мирно дрімав член правління радгоспу Олександр Миколайович Гаврилюк.
Проте за деякий час народ повалив до зали. Слідом за іншими у двері повільно увійшов член правління Гаврилюк, його обігнав голова сільради Назар Васильович Дорошкевич, який всівся за столом просто під вентилятором. Збори почалися з підбиття підсумків за минулий рік, лише потім Дорошкевич привітав усіх колишніх вихованців дитбудинку.
За сценарієм він мав окремо привітати товариша Єрохіна, підкресливши його величезний внесок у справу виховання підростаючого покоління. Потім шановного Федор Петровича мали запросити до слова. Але з невідомих причин голова сільради цього не зробив, а якось дивно затягував час. Коли Єрохіну це набридло, він не втерпів, підвівся зі свого місця, побіг до трибуни й урочисто оголосив:
– Мої спогади!
Після чого почав виразно й розкотисто зачитувати присутнім… сторінки зі щоденника Галини Костянтинівни Калабаліної!
– Видавати чужі думки за свої?! Яка підлість! – раптом пролунав жіночий голос з останнього ряду.
– Товариші, я тут читаю свої мемуари і прошу вас або слухати мене уважно, або залишити приміщення! – погрозливим голосом мовив негайно Федір Петрович. – Я усіма шанований, відомий на весь колишній СРСР ветеран педагогічної галузі, отож вимагаю до себе відповідного ставлення…
– Ви не шанована людина, ви жалюгідний крадій чужих спогадів, кляузник і брехун! – мовила жінка, яка стояла у проході. Зблідлий Єрохін збирався вибухнути гнівною тирадою, як раптом голова сільради Дорошкевич урочистим тоном оголосив:
– Слово надається нашому шановному гостеві з Підмосков’я – директорові Хотьківської школи Антону Семеновичу Калабаліну!
Почувши ці слова, Єрохін не повірив власним вухам, а потім повільно опустився на стілець, який незрозуміло яким чином виник біля трибуни. А між тим до сцени бадьорим кроком рухався одягнений з голочки Антон Семенович. «А все ж таки костюмчик став у нагоді! Добре, що, на відміну від мене, він таки не перевдягнувся, хоч як Галя просила його», – подумав Леонід Семенович, милуючись другом дитинства.
– Антоне! Привіт, Антоне! – кричали колишні вихованці дитбудинку.
Між тим Калабалін-молодший вийшов на сцену і добре поставленим голосом повідав присутнім про долю батьків після від’їзду з Борової Мотовилівки. Далі подякував слухачам за те, що пам’ятають про його батьків, що поза сумнівом, сприяє відновленню доброго імені Семена Опанасовича Калабаліна, як
