Мотовилівки, але цього ніхто навіть не помітив.
А в неділю 18 квітня 1993 року на пустирі біля колишньої школи, на території дитбудинку були розставлені столи. Тоді дев’ятнадцятеро вихованців дитбудинку, які з’їхалися сюди з різних місць колишнього СРСР, нарешті зібралися разом. Їм було про що поговорити…
Канів, травень 1993 року
– Чуєш, Іване… Ти цю жінку знаєш?
– Ніну Панасівну?
– Її саму, так.
– Наше місто маленьке, тут всі так чи інакше знайомі з усіма. А що?..
– От поясни, чого вона на мене раптом накинулася? Я що, хіба не маю права відвідати могилу Тараса Шевченка? Зрештою, я ж лауреат Шевченківської премії, яку разом з Галею Кальченко отримали за пам’ятник Лесі Українці в Києві ще сімдесят четвертого року…
Анатолій Федорович обурювався зовсім недарма, оскільки поведінку Ніни Панасівни Федяк зрозуміти було неможливо. Принаймні з точки зору здорового глузду. Але якщо у цієї літньої жінки не все в порядку з головою, то як її допускають до відвідувачів?! Тим паче, до відвідувачів Гайдарівської бібліотеки-музею… Адже це – діти!..
Ну, припустимо, він сам до іншої категорії належить. Але ж діти?.. Ні-ні, тут щось явно не те! Загадкове щось.
– Знаєте, Анатолію Федоровичу…
– Так-так? – той одразу повернувся до Кайстрюка всім тілом.
– Я, Анатолію Федоровичу, всього лише водій, чоловік маленький.
– І-і-і?..
– І воно мені не треба. Це ж як виходить? Дирекція попросила – я вас супроводжую. А все інше мене не обходить.
– І все ж таки?..
В принципі, Кайстрюк розумів наполегливість гостя, бо дивуватися таки було чому. Ігнащенко заїхав до бібліотеки-музею у справах, бо від якихось київських знайомих мав доручення до Василя Панасовича Берези: щось там передати йому було потрібно.
Дізнавшись, що до бібліотеки-музею, де ця Ніна Панасівна раніше працювала, має заїхати у справах знаменитий архітектор, вона прибігла на колишнє місце роботи й почала розпитувати Анатолія Федоровича про його творчу діяльність. З особливою впертістю чомусь просила розповісти про черкаський Пагорб Слави та про величний меморіал загиблим воїнам на Савур-Могилі, розташованій майже на стику Донеччини з Луганщиною…
Але вже отримавши необхідні роз’яснення, раптом дізналася, що зараз високий гість працює над новим проектом – над меморіальним комплексом «Голодомор-33», який планується відкрити неподалік Мгарського монастиря в Лубнах до 60-х роковин Великого Голодомору. А дізнавшись, несподівано для всіх присутніх спитала різким неприємним тоном:
– Анатолію Федоровичу, та як ви можете брати участь у цій профанації?!
Цього не очікував ніхто. Отож усі на деякий час розгубилися, тільки колишній її начальник – директор бібліотеки-музею Василь Панасович Береза спитав пенсіонерку:
– Ніно
