Як бачите, на ньому довгий чорний піджак, який називався фраком, і дивний шовковий капелюх у формі пічної труби – так званий циліндр. Це був формений одяг капіталістів, і більше ніхто не мав права таке вдягати. Капіталістам належало все на світі, а решта людей були їх рабами. Їм належали вся земля, всі будинки, всі фабрики й усі гроші. Того, хто їх не послухався, кидали до в’язниці або ж виганяли з роботи, щоб заморити голодом. Коли проста людина розмовляла з капіталістом, то мала плазувати, кланятися, знімати шапку й називати його «пане». Найголовніший капіталіст іменувався королем і…
Він знав цей список напам’ять. Тут могли б бути єпископи з батистовими рукавами, судді в мантіях, обшитих горностаєм, ганебний стовп, колодки, топчак, батіг із дев’ятьма кінцями, Бенкети Лорда-Мера, тут міг би бути звичай цілувати туфлю Папи Римського. Було ще так зване ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ, але в дитячому підручнику воно, напевно, не згадано. За цим законом капіталіст мав право спати з будь-якою робітницею своєї фабрики.
Як дізнатися, скільки тут брехні? Це МОГЛО бути правдою. Може, і справді середня людина живе тепер краще, ніж до революції. Єдине свідчення проти – безмовний протест у тебе всередині, інстинктивне відчуття, що умови твого життя нестерпні, що колись вони, напевно, були іншими. Йому спало на думку, що найхарактерніше в нинішньому житті – не жорстокість чи хиткість, а просто убозтво, тьмяність, апатія. Оглянешся навколо – і не побачиш нічого схожого ні на брехню, що ллється з телеекранів, ні на ті ідеали, до яких прагне Партія. Навіть у партійця велика частина життя проходить поза політикою: відживаєш роки на нудній службі, б’єшся за місце у вагоні метро, штопаєш діряву шкарпетку, клянчиш трохи цукру, закурюєш недопалок. Партійний ідеал – це щось велетенське, грізне, що виблискує й вражає: світ сталі й бетону, жахливих машин і моторошної зброї, країна воїнів і фанатиків, які крокують єдиним строєм, думають про одне, кричать одне гасло, невпинно трудяться, б’ються, святкують перемогу, карають – триста мільйонів людей – і всі мов з одним обличчям. У житті ж – міста-нетрі, де снують завжди голодні люди в дірявих черевиках, старі будинки дев’ятнадцятого століття, де завжди тхне капустою й вбиральнями. Перед ним виник образ Лондона – величезне місто руїн, місто мільйона сміттєвих ящиків, – і все це змішалося з образом місис Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, що безнадійно колупала засмічену каналізаційну трубу.
Він простягнув руку і знову почухав щиколотку. День і ніч телеекрани хльостають тебе по вухах статистикою, доводять, що в людей сьогодні більше їжі, більше одягу, гарніші будинки, веселіше розваги, що люди живуть довше, працюють менше і самі стали мов більшими, здоровішими, сильнішими, щасливішими, розумнішими, освіченішими, ніж п’ятдесят років тому. Ні слова тут не можна довести й не можна спростувати. Партія, наприклад, стверджує, що сьогодні існує десь сорок відсотків письменних дорослих пролів, а до революції
