меблі завжди були обшарпаними й хиткими, кімнати – нетопленими, поїзди в метро – переповненими, будинки – застарілими, хліб – темним, кава – мерзенною, чай – рідкістю, цигарки – ліченими: нічого дешевого і в достатку, крім синтетичного джина. Звичайно, тіло старіє, і все для нього стає не таким, але якщо нудно тобі від незручного, брудного, убогого життя, від нескінченних зим, зашкарублих шкарпеток, вічно несправних ліфтів, від крижаної води, шорсткого мила, від цигарки, що розпадається в пальцях, від дивного і мерзенного смаку їжі, чи не означає це, що такий устрій життя НЕ нормальний? Якщо він здається нестерпним – невже це родова пам’ять нашіптує тобі, що колись жили інакше?
Він знову оглянув судову залу. Майже всі люди були потворними – і будуть потворними, навіть якщо переодягнуться з формених синіх комбінезонів у будь-що інше. Вдалині пив каву низенький чоловік, дивно схожий на жука, його оченята з підозрою зиркали на всі боки. Якщо не роззираєшся довкруж, подумав Вінстон, до чого ж легко повірити, ніби існує і навіть переважає запропонований Партією ідеальний тип: високі м’язисті юнаки та пишногруді дівчата, світловолосі, безтурботні, засмаглі, життєрадісні. Насправді ж, скільки він міг судити, жителі Злітної Смуги Один здебільшого були дрібними, темними й непривабливими. Цікаво, як розмножився в міністерствах жукоподібний тип: приземкуваті, низенькі чоловіки з ранніми черевцями та метушливими рухами, товстими непроникними обличчями й маленькими очима. Цей тип якось особливо процвітав під партійною владою.
Завершивши сурмою повідомлення з Міністерства Достатку, телеекрани заграли бравурну музику. Парсонс від бомбардування цифрами виповнився розсіяного ентузіазму і вийняв із рота трубку.
– Так, добре потрудилося нинішнього року Міністерство Достатку, – промовив він і з виглядом знавця кивнув. – До речі, Сміте, у вас, бува, не знайдеться вільного леза?
– Жодного, – відповів Вінстон. – Півтора місяця останнім голюся.
– Ех… просто вирішив запитати про всяк випадок.
– Не шукайте, – сказав Вінстон.
Квакання за сусіднім столом, що стихло було під час міністерського звіту, відновилося з колишньою силою. Вінстон чомусь згадав пані Парсонс, її рідке розпатлане волосся, пил у зморшках. Років через два, а то й раніше, дітки донесуть на неї в Поліцію Думок. Її знищать. Сайма знищать. Його, Вінстона, знищать. О’Браєна знищать. Парсонса ж, навпаки, ніколи не знищать. Безокого чоловіка-квакуна ніколи не знищать. Дрібних жукоподібних людей, що спритно снують лабіринтами міністерств, теж ніколи не знищать. І ту дівчину з Відділу Літератури не знищать. Йому здавалося, що він інстинктивно відчуває, хто загине, а хто вціліє, хоча чим саме забезпечується виживання, навіть не поясниш.
Тут його вивело із задуми грубе вторгнення. Жінка за сусіднім столиком, злегка повернувшись, дивилася на нього. Та сама, з темним волоссям.
