генеральша Петровій, – художниця Петрова… Ну, а сина мого ви добре знаєте…
– Як ви виросли, Володимире Ростиславичу! – сказала Петрова, не виявляючи, однак, жодної особливої прихильності до парубка. – Та, бачу, ви вже й не по-студентському вдягнені, а по-цивільному.
– Торік скінчив юридичного факультета, – гордо сказала генеральша, – і от його зоставлено при університеті. Готується до магістерського іспиту та до дисертації.
Лаговський тим часом вийшов, щоб помити руки.
– Ви сказали «професор Лаговський»? – спиталася Петрова. – Такий ще молодий!
– Мало того, що професор, та ще й грядуще світило математики. Кафедру він обійняв не більше як два роки, а дивіть – Академія наук попрохала тепер його, а не когось із старих спеціалістів, щоб написав рецензію на одну вчену працю, яку прислано до Академії наук на премію.
– Але що це за обшарпаний костюм на ньому? – розсміялася художниця. – Я вже швидше була б думала, що се хтось із моєї братії: бідний маляр або кочовий артист, а не вчений, авторитетний університетський професор.
– Ви трохи вгадали: він і поет, і белетрист, і навіть трошки музикант. А втім, щодо такого недбалого костюма, то скажіть: хіба ж німецькі гелерти не в бозна-яких убраннях ходять? – розсміялася й генеральша. – Ми вже так звикли до цього дервішеського одягу, що були б здивувалися, якби Андрій Іванович одягся був багатіш.
– То ви з ним давно знайомі? Я ніколи його в вас не зустрічала передше.
– Чоловік мій – давно знайомий з ним, хоч познайомився чисто випадково у Києві, як поїхав був туди в кінці літа, здається, 1894 року. Андрій Іванович тоді був іще студентом київського університету, на останньому курсі, і якось мало не пропадав з голоду. Чоловік знайшов йому добру репетицію на осінь під Москвою і допоміг перевестися з київського університету в московський. Далі університет послав Лаговського на два роки до Швейцарії, то Ростислав мій був про нього забув. Потім якось читаємо в газетах, що наш Лаговський встиг уже захистити в Москві публічну дисертацію, потім знов читаємо, що його закликано на кафедру. Торік Ростислав Антонович зробив йому візиту… а чоловіка мого він здавна страшенно був полюбив, наче батька… Бачить: живе Лаговський геть-геть самітником, до нікогісінько не ходить, нікого не бачить. Муж витяг його до нас, познайомив його зо мною, з дітьми, а оце як прийшли великодні святки, то Лаговський на два тижні разом із Володимиром поїхали до Криму. Дорогою вони дуже заприязнилися – ну, от ми й покликали його перебути літо разом із нами на Кавказі… Гарна з нього людина!
– Гарна людина, талановита людина і незвичайно освічена людина, – підтвердив Володимир.
Увійшов Лаговський.
– Ганна Володимирівна дивується з вашого одягу, Herr Professor[16], – вдався до нього Володимир. – Каже, що ви не на професора, а на вільного художника скидаєтесь…
– Володимире
Пане професоре (
