такі обличчя, з грецьким носом, який становить одну суцільну просту лінію з лобом, він бачив на античних грецьких статуях і що в типі сучасних греків з Еллади немає вже такого профілю, бо ті греки – здебільша не чисті елліни, а погречені слов’яни. Очевидячки, античний еллінський профіль ще заховався в Малій Азії. Він по-французьки сказав своє спостереження Шмідтові і додав, що в Зої профіль, як у Артеміди.
Несподівано Зоя розсміялася: очевидячки, вона щось була зрозуміла з тої мови. Професор попавсь у клопіт.
– То ви розумієте по-французьки?! – скрикнув він засоромлений.
– Трошечки, – сказала Зоя каліченою французькою мовою, – бо дуже мало вчилася… Трошечки розбираю, але сама балакати ледве-ледве можу… Я по-грецьки та по-турецьки.
– Ну, то галантний професор могтиме вам свої античні компліменти говорити дуже зрозумілою для вас мовою, – сказав Шмідт по-французьки, – бо він добре щебече по-кримсько-татарськи, а в Криму говорять так, я чув, трохи чи не так само, як у Туреччині.
І цю фразу Зоя, може, здебільша второпала, бо знов весело розляглася сміхом. Лаговському не хотілося очей одвести од неї.
Старому Андропулові Зоїн регіт не дуже сподобавсь.
– Вона ані французької, ані навіть доброї грецької мови не знає гаразд, – невдоволений воркнув він, – бо ніколи не хотіла нічого вчитися, а тільки вміла зуби вищиряти… Амаліє! – гукнув він, заразом плескаючи знов у долоні.
Увійшла служниця.
– А це вам буде за служанку, – оголосив він. – І вона з Требізонду, та вже вміє по-руськи…
Тут його око впало на відро, що стояло зовсім не на місці.
– Λαβὲ τò βὲϑρо[19]! – загадав він Амалії.
– Тò βέϑρо? – перепитав Шмідт. – Цікаво б знати, чи то і в стародавній грецькій мові було слово «τò βέϑρоν»?
– Tò βέϑρоν буде по-книжному, а τò βέϑρо – по-хохлацькому, – знов авторитетно пояснив Андропуло своєю влучною термінологією та й попрощався з новими сусідами. Всі зачали розходитися. Стара Андропулова на прощання зірвала для генеральші рожу.
– А як по-вашому рожа? Рʹ όδος? – спитав по-французьки молодий Шмідт у Зої, аби ще раз зустрітися з її очима. Вона й це речення зрозуміла.
– Ні, тріандáфілло… – кинула вона на нього свій оксамитний погляд, – бо в неї листків – τριάντα … тридцятеро … або й більше! – Вона зареготалася. Ці слова долетіли до професора, що вже був вийшов із подвір’я на шлях.
«Тріандафілло»… – думав він. – По-староруському теж трандáфіль, по-українськи єсть і оця фонема «трандафіль»… це у Глібова так?.. І єсть «троянда», себто «τριάντα». – За цією філологічною думою з його голови геть безслідно вилетіла й сама Зоя.
VI
Того самого дня вони й перенеслися до Андропулів. Генеральша поки що зайняла найдальший покоїк, а її син з професором розташувалися в першому. Втомлені з великого сьогоднішнього ходіння (вони ходили були з генеральшею ще й на «участок»
Забери відро (
