егоїст… А звісно, що егоїстичних людей і другі не люблять… Правда, бувають на світі талановиті егоїсти, то їх часом люблять не за душу, а за талан. Але ж я – нездара… Шаблонова моя пика, шаблоновий і талан – це в мене йде рівнобіжно паралельно… Кажу вам такий суд про себе без усякої пересади, бо я зовсім не хочу сказати буцім я дурень або ідіот, – ні, цього немає, тільки ж я і не талан, а так собі середня, пересічна, сіренька людина…
Тут він на хвилинку спинився; але, передше, ніж Лаговський встиг що-небудь йому одмовити, він уже казав далі:
– А втім, не думайте, прохаю вас, начебто бажаю я перед вами поскаржитися на те, що мене ніхто любити не хоче!.. Чиясь любов чи нелюбов – це справді байдуже для мене, і ми навіть киньмо цю тему та й, коли не скучно вам, перейдімо до другої, цікавішої й болючішої для мене, яку я несподівано тепер зачепив… Коли я над чим серйозніше задумуюся супроти себе, так хіба от над чим… Хоч і знаю я про себе, що сам я – то так собі шаблонова, пересічна людина, ну, але ж і ті люди, всі-всі, яких я бачу навкруги, хто вони? Адже всі вони тривіальні банальні, безбарвні, неоригінальні. Як я маю дивитися на них? Я дивлюся на них згорда, з презирством… І от, коли з чого досадно буває і на що я можу щиро скаржитися перед вами, так це тільки на одну річ: завсіди я добре знаю й добре почуваю, що, дивлячись на людей згорда, сам я – анітрохи не ліпший од тих безбарвних людей!.. Не ліпший ані на цяточку!.. Отож заразом злість бере, що безпідставної амбіції та честолюбивих потягів єсть у мене чималенько. Іноді хотілося б так: бути великим світовим талантом саме для того, щоб висловити всім людям свою погорду та й щоб ощасливити їх, кидаючи їм якусь одробинку од своєї геніальності… Гарно було б кинути тую одробину з погордою і по-наполеоновськи, зневажливо гукнути: Crêvez chiens si vous ne le voulez pas[23]!.. Тільки ж знов кажу: у мене єсть іще настільки критичності, щоб знати, що цього не буде, бо я анітрошечки не геній: щонайбільше, я – буйніша, крупніша величина поміж іншими бездарностями, та й тільки! Розумієте? Не талан, а буйна, крупна бездарність!.. А коли це знаєш свідомо, то тільки нудьга бере і думаєш: «Чого жити на світі?»
– Я не розумію насамперед, яка мета вашого самокопирсання, – тихо перебив Лаговський саркастичну й нервову Шмідтову сповідь: – І не радив би вам завдаватися марними питаннями про те, чи ви геній, чи не геній. Може, другі люди й захотять розібрати, хто ви, та нащо вам самому це знати? Будьте тим, чим ви можете бути, до чого ви здатні, до чого вас тягне ваша природа, і не питайтеся, чи у вас виходить із вашої любої для вас праці щось геніальне, чи не геніальне. Он от іволга співає дуже не зле, та й горобчикове щебетання буває любе, і вони щасливі собі. А якбищо горобчик або іволга захотіли були неодмінно поставати геніальними солов’ями, то, певне, що й другим смішні були б їхні силування, та й вони самі були б нещасливі… Щодо мене особисто, то я радий, що я анітрохи не цікавлюся знати про себе, чи талан я, чи так собі середній робітник. І вам даю пораду: робіть, як я роблю. У вас же є наукові інтереси – ну, й працюйте над наукою, і будете спокійні духом. От побачите, що тоді і другі люди, а не ви сами, вам на несподівану втіху скажуть, що в вас і талан є і що ваша праця комусь
Здихайте, псюки, коли ви отого не хочете!
