морського дна та й спинився серед саги, наче заквітчаний корабель, і вода з нього ще не стекла, не збігла, і плаває він і хитається серед гористої саги на воді. Ілюзія, що мов Туапсе – це плавучий острів, була тим більшою, що й праворуч і ліворуч од містечка лежать поміж ним і поміж обобічними горами дві долини – лівобічна та правобічна, і серед тих обох долин срібними рівнобіжними стрічками вливаються в море дві річки – зліва Паюк та справа Туапсинка, од яких пішло й саме назвище того містечка, бо «т’уапсе» по-черкеськи значить «дві води». А там ще глибше на сцені, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синіла, мріючи на високому небі, нова зубцювата низка гір, а за нею ще далі, в глибу суходолу, ще далі од моря – мріла знов нова гірська низка, ще вища од першої; на деяких горах гніздилися сиві хмари.
Професор і Шмідт довго мовчали. Професор, захоплений чудовим краєвидом, почував, що йому аж плакати хочеться. Та на кінці, перевівши очі на свого супутника, він побачив, що той не дивиться на Туапсе, а понуро втупив очі вниз, у морську загату, куди звисають його ноги.
– Що з вами, Володимире Ростиславовичу? – делікатно позвідомився професор. – Чого ви сумний?
– Не сумний, а нудний… Бо й тут моя завсідня нудьга не кидає мене – од скуки здуріти можна!.. Я був думав, що новітні враження з цієї кавказької подорожі надовго підживлять мене, аж бачу, що ні… Дивлюся на ці гарні краєвиди, а самому хочеться позіхати. Все надбридло… Скрізь скучно…
– Але ж учора ви були такі веселі!..
– Справді? Ще вчора? – Він іронічно осміхнувся – Гм! Так то ж було вчора… Але ви забуваєте, де ми опинилися. Ми опинилися, та й уже зовсім, мабуть, знатуралізувалися в стороні напівгрецькій, де, самі кажете – ніхто не знає, чим одрізняється «молодий парубок» од «молодого жеребця»…
Професор допитливо подивився на Шмідта. Той помовчав та й з лінивою іронією протяг далі:
– А вже давненько один із гуманістів, або, може, Валькенаріус, або взагалі хтось із нових латинщиків, встановив був закон: Omne animal post coitum triste est[20].
І він розказав Лаговському, як ото вчора, наслухавшись Грицькових пісень, він вийшов на подвір’я до Грицька та й сказав йому привести дівку. Той привів; се була та сама Амалія, що в Андропулів служить. Грицько й покинув їх удвох серед гущавини тих велетенських акацій-гледічій, які ростуть недалеко коло дому. А сьогодні йому на світ дивитися бридко… до всього якась апатія, ніщо не цікавить, душу – мов тошнить. Взагалі це кожен раз у нього буває після таких еротичних пригод.
– То нащо ж ті пригоди? – тихо перебив його професор, силкуючись, щоб у тоні його голосу Шмідт не почув докору.
– Нащо? А пам’ятаєте, може, вірш англійського поета:
How bad, how sad, how mad, how fad was it,
But how was sweet[21]?..
– Ви мною тепер не гордуватимете? – закінчив він запитом, не знати чи фанфаронсько-іронічним, чи щирим.
– Я – вами гордуватиму?! Щоправда, сам я людина хоровита, ледве
Кожна звірина після спарування нудьгує.
Яким воно було бридким, сумним, дурним, нудним. Але ж яким воно було солодким!
