то не латанії, – лагідно осміхнувся Лаговський, – а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія… Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть, не зимують тут у ґрунті, а викопуються та вносяться в повітку на цілу зиму.
– Ой, який із вас педант-причепа! – гумористично посварився Шмідт. – Коли людина хоче, щоб ви були поетом, то з вас тоді говорить учений професор, а коли од вас сподіваються, що ви поводитиметесь гордим професором, то ви тоді держите себе вільним поетом… Ну, нехай тільки хамеропси та прічардії, але ж і то пальми, і вони – доказ аристократичної грецької естетичності… А в петлі у кожного – квітка «тріандáфілло», чи там жасмін, чи ще якась. Навіть у Грицька, що служить десь за попихача…
Знадвору до акомпаніамента мандоліни прилучився й спів.
– Про вовка помовка… – сказав Шмідт, прислухавшись, – це ж не хто й співає, як Грицько…
– І не еллінською, а турецькою мовою, – насмішкувато додав Лаговський. – Чи є на світі гірший символ і епітет варварства, ніж слово «турок»? А отже, ваші античні естети-культурники втішаються не своїми рідними грецькими, а турецькими піснями… Та не думайте, що це одиничний випадок: не тільки тут, а й скрізь – греки співають пісень турецьких… Та й пісня ж, аби ви знали, гарна!!
Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюднена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій Закавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.
Кьатіб терзі дюкьанинда пальто бічейор, —
Кьатібін гьойнюнден нелєр гечійор!
Кьатіб – бенім, бен – кьатібін, —
Ель не каришир?! —
співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.
– Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто…» – розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат… «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується до кожної строфи, значить: «Писар – мій, я – писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець…
Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».
Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Лаговського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне…
Бачхелерде саримсак,
Сарил-сарил-сарилсак.
Ікіміз бір дюшекте
Байил-байил-байилсак, —
співав,
