кожному хлопу дати по двадцять палок!
Почувши таке, жінки заверещали, а улани підбігли до Олекси Мороза (він лежав скраю), спритно один ліг йому на шию, інший на ноги, вправно задерли сорочку, а третій почав бити по голій спині. Уся екзекуція проходила під завивання жінки Ганни, так що старший крикнув до неї замовкнути, бо сама ляже коло нього. Після останнього удару постерунковий підійшов до знесиленого Олекси й запитав:
– Покажеш, де бронь?
– Нема броні, – слабо відповів Олекса.
– Ще двадцять палок! – наказав поліцейський.
Подібне відбулося з усіма чоловіками, старшими п’ятнадцяти років, тому до цього списку потрапили навіть брати Панаси Дмитро та Михайло. Верхньої межі для чоловіків не було. Коли ж черга дійшла до Данила Солтиса, обличчя Адама Павловського розпливлося у задоволеній усмішці.
– Гадав, що я про тебе забув, скурвий сину? – запитав він. – Я нічого не забув, хоч і пройшло дев’ять років. Я довго чекав, коли настане час віддячити тобі! Ну, хто тоді був з тобою?
Данило мовчав, стиснувши зуби.
– Пане офіцере, поможіть йому нагадати!
Старший кивнув головою, Данила повалили на землю і чесно відрахували двадцять ударів палкою.
– Де бронь? – вкотре запитав постерунковий.
Данило мовчав. Поліцейський махнув рукою, і той отримав ще двадцять ударів. Коли, здавалося, все закінчилося, Адам знову запитав:
– Хто був другий?
Не отримавши відповіді, Павловський, уже не питаючи у старшого, наказав:
– Дайте йому ще двадцять ударів! Може, згадає!
Тут заголосила жінка Галина, яка до того лише голосно плакала. Якийсь поліцейський підійшов до неї і сильно вдарив по обличчю. Жінка, як підкошена, звалилася на землю.
Отримавши ще одну порція палок, Данило Солтис уже навіть перестав стогнати, а Павловський знов запитав:
– Хто був третій? Мовчиш? Ще двадцять ударів!
Тут уже заголосили всі жінки. Під їхній незмовкаючий плач поліцейський відрахував призначені удари.
– Досить! – подав голос старший. – Підніміть його!
Двоє поліцейських підхопили скривавленого Солтиса під руки й поставили на ноги. Неймовірним зусиллям Данило встояв на ногах.
– Ну? – став перед ним постерунковий. – Зрозумів, що то значить твоя Україна? З нею буде те саме, що з тобою! А зараз наказую тобі співати наш гімн! Ну?
Данило стиснув губи.
– Ну? – нетерпляче повторив поліцейський. – Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не зґінєла».
Зрозумівши, що він не доб’ється свого, старший наказав:
– П’ятдесят ударів! І не шкодувати!
Данила Солтиса знову повалили на землю.
Останні двадцять ударів чоловік уже не відчував – він знепритомнів.
