вами раніше, щоб при всіх не виглядати принаймні непосвяченим.
– Та я і справді непосвячений! – сказав Головінський.
– У мене до вас декілька питань. Перше. Я розумію, а ви, безперечно, стикнулися з тою ситуацією, що на місцях люди не розбираються, куди вони входять – УВО чи ОУН.
Побачивши реакцію Головінського, Коновалець кивнув головою.
– Значить, я не помилився, тому це питання постало вже давно і його треба вирішувати. Оскільки ваші люди знають вас, Юліане, як крайового коменданта Української Військової Організації, то й бути вам крайовим провідником ОУН. Я хочу об’єднати ці посади, але поки що довірити їх вам. Упевнений, що це вам під силу.
Оскільки слова Коновальця лише констатували наявний стан, то Головінський сприйняв їх спокійно.
– Друга причина, чому ви тут, – продовжував Євген Коновалець. – Йдуть вибори до сейму. Що з цим робити?
– Мене запитують, як нам ставитися до цього, – подав голос Юліан. – Чи не повторити нам акцію з Твердохлібом?
Він мав на увазі вбивство Сидора Твердохліба, здійсненого боївкарями УВО вісім років тому. Тоді також проходили вибори й голова Української хліборобської партії мав непогані шанси пройти до польського сейму.
Але відповідь Коновальця здивувала.
– А ось тепер вам треба бути не крайовим комендантом, але провідником, – говорив той. – Ми маємо використовувати всі шляхи, щоб досягти своєї мети. У тому числі й своїх людей у польському сеймі.
– Своїх?
– На жаль, ми не зможемо висунути своїх делегатів до сейму. Як-не-як, але ми поза законом. Але можна використати інших.
Коновалець замовк, а Юліан Головінський також не спішив порушити мовчанку. Нарешті не витримав.
– УНДО? – тільки й запитав.
Українське національно-демократичне об’єднання було найбільшою українською політичною партією, дозволеною у Польщі. З нею в УВО, а тепер й ОУН були значні розходження у меті та методах її досягнення, але останнім часом ці суперечності дещо згладились.
– У нас немає вибору, – розвів руками Коновалець. – Крім того, саме Дмитро Левицький, голова УНДО, звернувся до мене з проханням, щоб ОУН підтримала їхні намагання здобути під час виборів посольські мандати. Своє прохання він мотивував тим, що здобуття українцями більшої кількості посольських і сенаторських місць у польському парламенті корисне для української справи.
– І… ми зробимо це?
Головінський відмовлявся вірити у те, що почув. За подібні слова той-таки Твердохліб поплатився життям. Неначе вгадавши його думки, Коновалець мовив:
– Часи змінилися, і те, що було неминучим колись, не завжди спрацьовує нині. Цілком можливо, що завтра ми дамо на це згоду, але не виключено, що члени Проводу висунуть свої обмеження. Як би там не було, вам належить, повернувшись до Львова, зв’язатися з керівництвом УНДО і передати наше рішення.
Коновалець допив каву, якої залишилося трохи на дні філіжанки.
