будемо робити? – запитав Шмунь.
– Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!
– То відпустимо?
– Нічого. Другим разом зробимо, що хотіли. Най їде! Але спочатку…
Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й різко розірвав її, оголивши груди.
– Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квіточки!
Він посадив жінку на бричку, всунув віжки їй в руки, вивів коня на гостинець і легко вдарив по спині. Навчена тварина продовжила так несподівано перервану подорож, несучи неначе закам’янілу жіночу постать.
– Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що віддалялася.
– Ти про що? – не зрозумів Шмунь.
– «Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ..».
– Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеїв багато написано!
– Проїхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми її добре настрахали!
– Гадаєш, вона впізнала нас?
Кость нарешті скинув з обличчя хустку.
– Та вона навіть не пам’ятає, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида він точно не подумає!
– А на тебе?
– А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камінці, куди зараз і поїду!
Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку ліска.
– Тоді давай і я з тобою поїду! – вирішив Шмунь. – Заодно щось куплю своїй Хаві.
Вони підійшли до коней, Кость поправив на них збрую. Вирішили не «світитися» на гостинці, а вибрали звичайну польову дорогу. Вона була хоч не така рівна й довша, але на ній було мало випадкових свідків. А цього Костю та Шмуню хотілося найменше.
Зося Павловська не пам’ятала, як проїхала через Перетин. Вона нічого не бачила перед собою, не управляла конем, лише не переставала схлипувати. Селяни, що були у такий час на своїх обійстях, із здивуванням спостерігали за дивним фірманом, не розуміли, чому на ньому розірвана спідня сорочка. Звичайно, дехто підозрював, що хтось таки помстився Адамові Павловському за те горе, яке пережили перетинці (й не лише вони).
А навчений кінь переїхав невеличку річку і звично повернув ліворуч, де була осада. Адам ще здалеку зауважив, що з Зосею щось не так. Він кинув роботу, яку відкладав уже давно й збирався саме сьогодні закінчити, й побіг назустріч дружині. Побачивши її у такому стані, Адам злякався.
– Зосю, що сталось? – крикнув він.
Але жінка не відповіла. Вона продовжувала сидіти нерухомо й зовсім не звертала уваги на свою наготу.
– Хто це зробив?! – не вгавав Адам, але одразу зрозумів, що зараз від Зосі нічого не доб’ється.
Адам обережно допоміг жінці зійти з брички, але, лише ступивши на землю, Зося вже стояти не могла. Адам підхопив її на руки й поніс у дім.
– Свині! –
