метрів від місця страти у дуплі розлогого дуба ще чекали своєї черги конфісковані під час тієї акції монети – просто їх ще не всі встигли переправити у безпечне місце.
7
Бричка легко котилася гостинцем, кінь уже призвичаївся їхати саме цією дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше від того часу, як оселилася тут. Усі роки жінка остерігалася, що ті бандити, які перестріли її з чоловіком у ліску й пригрозили насильством, колись таки згадають про свої погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетині, а якщо вже мусила це робити, то проїжджала ненависне село швидко, не зупиняючись. Кожного разу жінка майже наяву відчувала, що з хат на неї дивляться люті очі хлопів.
У них з Адамом ніколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирічної давнини, але Зося так і не змогла забути той неприємний момент, коли невідомий обмацував її своїми руками. Саме руки, а не великий ніж, вона хотіла забути назавжди.
Що ж, недавня акція, проведена поліцією, остаточно згасила спротив українців. Звичайно, те, що сталося, аж ніяк не змусило їх полюбити Павловських, але Зося вже не боялася проїжджати Перетином. Селяни були зайняті своєю розореною господаркою, а не тим, щоб хоч якось помститися полякам.
Ні, що не кажи, а їхні з Адамом справи йдуть добре. А на довершення всього школа, до якої недавно пішов їхній Кшиштоф, остаточно стала польською – навіть не утраквістичною. Тепер у школі непольськими були руський язик та релігія, але їхній Кшиштоф їх вчити точно не буде.
Краще стало у Павловських і у грошових справах. Після того як по всіх селах поліція порозбивала майно молочарень, єдиним, хто міг приймати у хлопів молоко, був Ілько Дацишин, або, як на нього говорив Адам, Еліаш. У селах певно знали, що Еліаш має ґешефт з осадою Павловських, але гроші на господарстві потрібні, а їх можна було отримати, лише здаючи молоко до польської млєчарні. Тобто життя налагоджувалося, і це було заслуженою нагородою за всі попередні приниження.
Зося Павловська кожного разу наганяла коней, проїжджаючи повз злопам’ятного ліска. Їй завжди здавалося, що звідтам знову з’являться ті бандити. Одного Адам наказав так, що той іще довго не зможе ходити, але хто були двоє інших, ніхто не знав. Жінці аж ніяк не хотілося знову зустрітися з ними.
Тут Зося Павловська відчула, що земля втікає їй з-під ніг. Саме на тому самому місці, як і дев’ять років тому, на дорозі стояли двоє чоловіків. Як і минулого разу, «ковбойські» хустки закривали майже все обличчя, а в руках обидва тримали револьвери, що їх безуспішно шукали поліцейські. Від несподіваного переляку Зося закам’яніла і вже була не здатна на будь-який опір.
Кость Смоляр (а це був саме він!) виліз на козли й забрав у безвольної жінки віжки, а Шмунь Гутман схопив коня за вуздечку. Так вони з’їхали з гостинця в лісок. Залишивши бричку, Кость зігнав Зосю Павловську й приставив до дерева.
– Пам’ятаєш
