що зараз пан голова не може сюди прибути, – винуватим голосом відказав Макарушка. – Якщо можете, підійдіть сюди ближче до вечора. Тоді всі будуть на місці.
Головінський хотів було сказати, що так справи не робляться, особливо тепер, коли не можна ступити на вулицю, не натрапивши на поліцейського, але цієї миті задзеленчав телефон. Любомир Макарушка підняв слухавку.
Він вислухав невідомого співрозмовника, потім запитав:
– А хто його питає?
Видно, на тому кінці дроту повісили слухавку. Здивований секретар звернувся до Головіннського.
– Дивно, але хтось питав, чи немає у приміщенні вас, пане сотнику! Питали, до речі, чистою українською мовою.
Юліан Головінський зрозумів, що йому загрожує небезпека. Не кажучи жодного слова, він повернувся до дверей, щоб залишити це небезпечне місце, але не встиг навіть торкнутися дверної ручки, як вони розчахнулися і в кімнату ввалилися троє поліцейських…
Після того були безперервні допити, які аж ніяк не можна було віднести до категорії «коректного дотримання всіх норм закону». Насамперед польська поліція відвезла його до своїх казематів, приховавши перед усіма місце його ув’язнення та не допускаючи до нього адвокатів. А судячи з того, що про нього ніхто не питав, то Головінський зробив висновок, що Любомир Макарушка розділив його долю. Принаймні так йому хотілося думати.
Юліан Головінський вже чув про методи пацифікації, якими поліція намагалася видобути з нього інформацію про діяльність крайового Проводу. Тому він уже нічому не дивувався. Інше хвилювало крайового провідника.
Не було сумніву, що його хтось видав польській поліції. Але хто? Лише тепер Головінський міг над цим спокійно подумати. Усі попередні дні він навіть не мав можливості сконцентруватися на чомусь одному: запитання слідчих про його роботу в УВО та ОУН чергувалися з побоями, і йому найменше хотілося не те що словом – поглядом навести поляків на якийсь слід.
Про те, що він буде у конкретному місці у конкретний час, знало обмежене коло людей. Наприклад, той-таки Любомир Макарушка. Або Дмитро Левицький, адже не міг не знати, якій небезпеці наражається він, заходячи двічі на день до будинку, який безперечно перебуває під наглядом поліції. Тим не менше, навряд чи керівництво об’єднання, яке покладало такі великі сподівання на цю зустріч, ризикнуло б зірвати її таким жорстоким чином. Ні, це аж ніяк не УНДО! Наступним, кому було відомо про цей день, був Федір Мороз, але Головінському навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися, що людина, котра віддала їхній спільній справі десять років, яка була на найнебезпечнішій ділянці боротьби – серед ворогів, раптом вирішила здати крайового провідника.
Але ж більше ніхто не знав про час та місце! Невже він помиляється і це справді хтось із цих двох? Макарушка чи Мороз? Мороз чи Макарушка? Головінському дуже хотілося, щоб він помилявся і це були не вони.
Стій! А якщо це взагалі не вони? Юліан зірвався з дерев’яного ліжка. Коли він домовлявся про ту зустріч,
