браму Солтисів поважно проїхала бричка, якою керувала Зофія Павловська.
Тепер вона вже не боялася їхати через ненависний їй Перетин.
6
Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант.
Двері камери грюкнули, почувся звук ключа, що закривав замок.
Лише тепер Юліан Головінський дозволив собі розслабитися. Він і далі продовжував стояти посеред камери, тримаючи руки в кишенях, хоч останні дні і були важкими. Безперервні допити переривалися лише тоді, коли поліцейські стомлювалися самі і відправлялися або додому, або у сусідню кімнату відпочити. Тоді і йому давали можливість хоча б відійти від одноманітної рутини допиту.
Сьогоднішній день (Боже, а який сьогодні день? Заарештували його двадцятого, але відтоді він остаточно втратив лік дням, проведених у тюрмі.) відрізнявся від попередніх хоча б тим, що Головінського ніхто не чіпав, він мав можливість відпочити і розібратися у причині, чому так з ним сталося.
Ні, тут треба говорити не про причину, а декілька причин.
Досі йому вдавалося залишатися поза підозрою поліції. Звичайно, львівські криміналісти підозрювали, що за всіма саботажними акціями у воєводстві стоїть хтось обізнаний у справах, з військовим досвідом, зі знанням конспірації, але жодного разу після гучних акцій Української Військової Організації, а від недавнього часу Організації Українських Націоналістів, ніде не випливало ім’я їх організатора. Тобто Головінський був, його навіть підозрювали, але тим не менше він залишався невидимим. Навіть після вбивства шкільного куратора Станіслава Собінського у 1927 році його заарештували з-поміж великої кількості інших українських активістів, але чогось конкретного польська поліція проти нього не мала. На суді він захищав себе сам, і поляки змушені були його відпустити.
Неприємності почалися лише після того, як Юліан Головінський став Крайовим Провідником ОУН на західних землях. До того він залишив пост Крайового коменданта УВО, не бажаючи наражати на небезпеку всю організацію, адже після вбивства Станіслава Собінського за ним було встановлене спостереження. Про це йому повідомив Федір Мороз, який до того часу вже встиг стати асистентом у львівській поліції.
Тоді ж нагально (аж надто нагально!) постала проблема грошей. Докладну інформацію про пересилку поштових грошей він одержав від людини, яка працювала у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участі в революційній боротьбі українського підпілля, бажала таким способом прислужитися тій боротьбі. Вибір впав на поштове відділення у Бібрці. Здійснити екс було доручено чотирьом боївкарам: Зиновію Книшу, Юрію Дачишину, Миколі Максимюку і Грицеві Пісецькому, котрих сам Головінський знав ще з часів УВО. Знали і вони його, але хто він такий, навіть не здогадувалися.
Тоді, тридцятого липня, все пішло не так, як планувалося. Боївкарі засіли в лісі в очікуванні, коли під’їде поштовий амбулянс
