Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Необдумана Міловиця - Зінаїда Луценко страница 11
Але що з того, чи хотіла тепер уже ти, Міловице, чи не хотіла, вибирати тобі вже не було як…
«То було б ще гірше, якби Міловиця втекла, а Ілько б послухав свого батька й теж би кинув її, – казала до батьків твоя хрещена мати, Міловице. – Отоді було б уже геть зовсім погано. А після весілля, може, й одумаються Чуйки, та й будуть дітям допомагати. Бо де це в селі хто й коли чув, щоб таке було, аби рідного сина батьки вигонили з дому, щоб не зробили весілля, щоб не прийняли невістки до хати!»
«Все може бути, якщо ті батьки – Чуйки!» – відповіла їй твоя мати.
У твоїх батьків ще й до твого заміжжя, дорога Міловице, не було великих статків, а тепер у тісній хаті треба було якось уживатися аж двом сім’ям.
Крім тебе, Міловице, тулилися в тісній глинянці ще чотири твої сестри й дорослий брат Тимко!
І те, що хата була вже геть затісна, то те нікого не обходило. Старенька, похилена, під соломою. Сіни, кухонька й велика кімната – ото й усе.
«А тепер дай сюди межи нас ще одного чоловіка, та потім ще малих дітей, то не буде де й розвернутися!» – жалілася твоя мати Горпина жінкам на вулиці.
«Діждала ти, Горпино, щастя, нема що казати!» – підкидала якась із них жару.
«Не про таке я думала. Але вже що…» – зітхала твоя мати, Міловице.
І до твого женіння, дорога Міловице, того баняка борщу, що приставляла твоя мати вранці до печі, ледь вистачало, аби всім позатуляти роти. А що буде тепер… Аж пекло з досади твоїй матері в грудях. Була вона зла і на тебе, Міловице, і на Чуйків, а найбільше – сама на себе.
«Аби ж було знаття, що вона таке утне, та такої прикрості нам наробить! Хоч бери й кусай тепер лікті», – жалілася мати до батька.
«Як усі наші дочки так будуть заміж виходити, як оце Міловиця, то нам в хаті й стіни полопають, – докидав свого твій батько Кіндрат, махаючи до заплаканої матері рукою. – Добре, що маємо сина, ото й буде наша надія, бо більше ні на кого, бачу, й нема… Зять – то не син».
«А ще таких хазяїв, як ті Чуйки, – дорікала мати. – Як вдасться Ілько в свого батька, то ще, може, ми в своїй хаті й не втримаємось, борони Боже».
«Вони-то й хазяї, але якісь безлюдьки».
«А ще стидно перед людьми, – казала про Стаськових батьків твоя, Міловице, мати, – тепер боюся й попід їх хату ходити».
Пам’ятаєш той день, бідна Міловице, як заходилися ви вдвох із матір’ю вимащувати в хаті стіни зсередини та знадвору – готувалися до весілля твого прикрого?
Бо що б там Чуйки собі не думали, але ж Ільків дядько Степан на своєму обійсті для вас весілля робив, то й мусили вже й твої батьки готуватися за звичаєм, та ще й дуже дякувати.
Витягнула твоя мати Горпина з клуні великі ночви на холодець, видерла піском чорні баняки, перетрусила подушки й грубі рядна, заставила батька