– пхикала трохи старша, Ярина.
«Ну-ну мені!» – зацитькувала дітей мати.
«Наче живота й не видно, – шепотіла голосно Тетяна до Явдохи. – Он як мама мала народити Катерину, то я ж бачила, що в неї ріс живіт, точно так, як тепер у Міловиці. Я б теж хотіла собі дитинку…»
«Я тобі зараз дам дитинку! – прикрикнула на дітей твоя мати, Міловице. – Лягай вже, батьку, спати, бо вранці у нас повно роботи буде!»
Десь за вікном гавкотіли собаки, але вони не заважали нікому спати, Міловице.
«О! То ж Міловиця з Ільком сватаються», – шепотіла до сестер Тетяна.
«Спіть мені!» – втихомирювала дітей мати.
«От бачте, мамо, – обзивався й собі Тимко, – як у нас дуже тісно, а я б привіз грошей з Америки, й ми поставили б через сіни ще одну хату».
Либонь, твоя мати Горпина слухала свого сина й думала: як то поїде її Тимко в Америку й заробить там гроші, та побудує хату з великими вікнами… Тоді вже й вибере він собі якусь хазяйську дитину за жінку і будуть вони хазяйнувати. А твоя мати буде приходити до них, і не буде їй так соромно, як за тобою, бідна Міловице. Мабуть, засинаючи, твоя мати думала: «Буду і я, може, ходити колись у чоботях із високими халявами! У новій рясній спідниці…» Певно, цілу ту ніч міцно спала твоя мати, Міловице, і цілу ніч їй снилася нова велика хата під бляхою, теплий кожух і квітчаста хустка.
А коли ви в ту ніч до хати з Ільком повернулися, то Бог його знає…
Не спав цілу ніч твій батько Кіндрат, він крутився на своїй лавці на всі боки, Міловице, бо обдумував синові слова й боявся…
І боявся твій батько, Міловице, либонь, через таку причину: в селі ще не забули тої історії, як Атаманчуків старший син Остап украв у свого батька коні, продав їх на базарі та й утік із тими грішми до Канади. Уже й минуло років зо п’ять відтоді, а ні про коней, ні про Остапа не було ніякої чутки.
От і мусив боятися батько, щоб не вийшло й із вашим Тимком чогось такого. Син він є син, але ж…
І не було в батька вашого великого багатства ніколи. А та пара волів, що стояли у клуні, коштувала хоч і не дорого, але ж і просто за так позбуватися худоби було б шкода. З другого боку, де б це Тимко й справді брав би гроші на поїздку? А коли він уже так собі надумав… «Прийдеться продати», – зважився батько, либонь, щоб не пішли ті воли якоїсь ночі в безвість.
Але ж і твій брат Тимко, Міловице, не був схожим на звичайних сільських парубків. Щодня Тимко гарно зачісувався, хоч і в старе вбирався, але якось воно на ньому сиділо й рівнесенько, і як на нього шите й підібране було – такий гарний твій брат!
«Це добре, – думав, либонь, засинаючи аж під ранок, батько, – що син рішився їхати, не буду його збивати, а гроші мені потім віддасть; може, ще й сам в люди виб’ється».
І аж тоді вже провалився в сон батько твій, Міловице, як почув, що до хати рипнули двері – повернулися ви з Ільком.
Тимко ж, твій брат, заснув міцно відразу. Він для себе вже все був вирішив. І, певно, коли б твій батько і був проти, то знайшов би Тимко можливість добратися
