три, дорога Міловице. Та чомусь хлопці, незважаючи на твою делікатну красу, сватати тебе не поспішали.
«Багатство до багатства тулиться», – казала твоя мати.
Хоч і був Ілько молодшим за тебе, рідна Міловице, але виглядав дорослішим через велетенський зріст і широкі плечі.
Та й Ількові дуже сподобалася ти, тиха й довірлива Міловице. Твій тоненький стан, малесеньке довгувате личко, сором’язливий рум’янець все не сходили Ількові з-перед очей.
Лягав, либонь, увечері Ілько спати, заплющував очі – а ти, Міловице, мов жива стояла перед ним.
Ти й сама добре бачила, дорога Міловице, як одразу ж другого дня Ілько навмисно пройшовся попід самим тином коло хати твоїх батьків.
І вже ввечері, як і домовлялися, здибалися ви з ним у березі біля осик, недовго про щось поговорили, а тоді й так собі мовчки сиділи, прихилившись головами тісненько докупи, і було вам дуже славно.
Тобі, Міловице, аж дух тоді перехоплювало від невідомих доторків!
А ще ти ж ніколи, Міловице, не ходила до школи і була неграмотна, то й розмова з Ільком здалася тобі дуже розумною.
Пішов того вечора твій Ілько додому, ліг спати й одразу почав чекати ранку, щоб знову хоч близько пройтись біля тебе, Міловице, а тоді чекати весь день вечора.
І що день, то все тяжче Ілько переносив розлуку з тобою, дорога Міловице.
А далі вже й просто не міг заснути, коли перед тим не обіймав тебе.
Ількова мама ще й не натякала синові про одруження, молодий був, але Ілько вже тоді здогадувався, що хотіла б вона собі у невістки якусь кращу дівку, ніж ти, Міловице.
Але ж серцю не накажеш! А Ількове тепер бажало мати поруч одну лиш тебе.
«Моя Міловице, я не знаю, як день перебути без тебе», – пам’ятаєш, говорив Ілько тобі?
«І я…» – несміливо шепотіла ти.
«Я… їсти не можу, як раніше, мати вже турбується, чи, бува, не захворів, хоче відправити мене до баби. І чого б то мені так сталося?» – питався.
«Ото дурненький! Це ж через любов!» – сміялася ти з нього, Міловице.
«Але ж ти теж мене любиш?» – Ілько брав тремтячою рукою твої долоні й заглядав у вічі.
«Люблю…»
«Як же швидко біжить час поряд із тобою!» – майже плакав.
«А я б хотіла, щоб ми були разом завжди».
«Будемо», – обіцяв.
А тоді, пам’ятаєш, Міловице, ви почали зустрічатися щодня й залюбилися так сильно, що не могли б не бути разом вже нізащо?
Ти вже навіть уявляла собі, Міловице, як будеш заміжньою молодицею, як щодня пратимеш Ількову сорочку й подаватимеш йому до столу миску гарячого борщу. А взимку, коли вже зробите всю роботу, будете сидіти з Ільком у своїй теплій хаті разом.
«У Ілька такі великі й грубі руки, він так мене ними міцно обіймає!» – шепотіла ти, Міловице, до молодшої на два роки сестри Ярини.
«І цілує?» – перепитувала Ярина.
«І цілує…»
«То ти вже скоро й
