відразу: «Пхі, мої кращі!», однак теж чомусь не одставала від мене.
– Дай, я проїдусь разок, – врешті не витримала вона.
– Твої ж кращі!
– Але ж мої не залізні! – не розгубилася Сонька. – Дай, я тобі теж щось дам, коли ти попросиш.
Однак жодна сила не примусила б мене сьогодні позбутися хоч на хвилину нових ковзанів. Я невтомно кружляв, переїжджаючи з одного кінця вулиці на другий, і вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.
Аж ось нам назустріч, із свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, літній уже чоловік. Його ми, учні, поважали й боялися, здається, дужче боялися. І як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи!
– Розступіться! – вигукнув я, хоч і так ніхто не заступав мені дороги.
Розігнавшись з усієї сили, я помчав через широчезну калюжу – прямо на директора. «Добридень, Іване Степановичу!» – дзвінко вигукнув би я, хвацько його обминаючи. «О, то в тебе нові ковзани! – здивувався б Іван Степанович. – Ану покажи, покажи…»
Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бігав за моєю спиною. Він і тут зробив свою підлу справу: на мій шлях до Івана Степановича, встелений тільки трояндами, взяв та й кинув каменюку.
Тільки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тільки розкрив рота – вигукнути оте: «Добридень!», як ковзани наскочили на каменюку, і я, наче з гармати вистрілений, гепнувся Іванові Степановичу просто під ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тій калюжі швидше, ніж я встиг його привітати…
Увечері, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи мої були не дуже веселі: мама заховала до скрині ковзани і сказала, що не віддасть, поки я гарненько не перепрошу Івана Степановича.
Знайшовши оту каменюку, я вирубав її з примерзлої калюжі і довго гамселив по ній обухом, зганяючи злість. Потім заткнув сокиру за пасок і підняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер її до ставка і втопив, прокляту, в ополонці.
Кіт на дорозі
Я і Ванько йдемо до школи.
Під ногами скрипить влежаний сніг, мороз хапає за носа, і Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, пошитої на виріст, щоб хоч трохи зігрітися.
Щойно ми пройшли нашу вулицю і повернули на іншу, як попереду, так кроків за двісті, вийшов із двору величезний чорний котище. Він трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи ні, а потім обережно зійшов із стежки у сніг.
– А тпрусь, проклятий! – закричав щосили Ванько. Він замахав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.
– Все! – сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.
– Що – все?
– Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?
І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком перетинали вулицю.
Я
