коріння…
– І гілляки є?
– І гілляки…
– І зацвіла?
– Та зацвіла…
«Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача, – журився я, повертаючись додому. – Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».
Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіллячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і позавчора. Я обережно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася – внизу не було жодного корінця.
Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ломаку і рушив бити Миколу.
Щоб знав, як обдурювати чесних людей!
Трохи історії
Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Київську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцікавіша казка.
Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один підручник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з малюнками і довго їх розглядали.
Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег зі своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми, спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.
– Вона, видно, десь позаду, – врешті вирішив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:
– І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.
Ми далі роздивлялись малюнок.
– А навіщо в них ото відра на голові?
– Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.
– Я собі теж такий меч зроблю.
– Де ж ти заліза візьмеш?
– А я з дерева.
Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.
– Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одірвався від малюнка Ванько.
Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.
– Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У піжмурки.
Я згадав піч і одразу ж відмовився.
– Краще давайте у князів гратися, – обізвався Ванько. – Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.
Не довго думаючи, ми збігали надвір – висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:
– Стійте, а шоломи!
І справді, які ми князі без шоломів?
– У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врешті Ванько.
– І в мене.
В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:
– Краще скинь. Ану ж хто вцілить – мати тоді й ноги повисмикує!
Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові:
– Цього
