цього котяру, – бубонів сердито Ванько. – Це баби Горпини кіт, такий же вреднющий, як і баба.
– Що ж його робити? – зажурився я.
– Давай ще раз обійдемо, – похмуро відізвався Ванько.
Робити було нічого, і ми побрели по снігу – навздогін котові. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спітнілі лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, піти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли від городу до рівчака, просто-таки забороняв нам поступатись котові.
– Я свого кота, як прийду зі школи, то повішу! – сказав згодом Ванько. Я з ним мовчки погодився.
Ми таки обійшли чортового кота, хоч і були наче скупані. На урок, цілком зрозуміло, запізнилися і, що найгірше, ніяк не могли пояснити – чому.
Розгнівана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, і ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.
– Бач, обійшли, і то лиха набралися! – сказав потім Ванько. – А що б то було, коли б ми прямо через отой слід поперлися!
Одвіики
Ще ніколи, здається, не було такого щедрого літа, як того року. Кукурудза стояла як ліс, у картоплі не можна було пройти, помідори росли великі та рясні, поміж густим огудинням дозрівали смугасті кавуни та дині-дубівки з зеленою потрісканою корою. Гарбузи ж виросли такі, що їх важко було й поворушити.
Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням!
Тож усе літо, доки ті соняшники дозрівали, я часто навідувався на город, проганяючи нахабних горобців, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стріляв із рогатки, ганяв їх по всьому городу і навіть поставив опудало з віхтем соломи замість голови та старим, подертим кашкетом.
Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижні їдемо в гості до тітки, я в першу чергу запитав:
– А соняшники?
– Нічого з ними не станеться, з твоїми соняшниками, – заспокоїла мене мама. – Я попросила Васютиху, вона їх позрізає і виб’є.
Я заспокоївся. Якщо тітка Васютиха, тоді інша справа. Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тітка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну і ту ж пору, і вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:
– Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, Боже, здоров’я! Та й золоті ж у нього ручки!
Я червонів од задоволення і аж пихтів, намагаючись показати перед оцією симпатичною тіткою, на що я здатний. Тітка Васютиха після кожної отакої розмови здавалася мені все приємнішою.
Тож, почувши, що тітка Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості зі спокійною душею.
