Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:
– Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.
Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:
– Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис.
Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:
Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.
– Це ти сама писала?
– Сама. – Нюра з надією дивилася на Волкова.
– Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.
– Та й у сільраді не підпишуть, – сказав Голубєв.
– Мабуть, що не підпишуть, – підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.
– Ну як же не підпишуть? – мовила Нюра. – Я ж не якось там… я ж з їм по правді жила.
– По правді, по правді, ніхто ж не заперечує, – сказав голова. – Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що, – Голубєв підвівся і вийшов з-за столу, – ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі витріщай і кричи… – Голубєв насправді витріщив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: – «Я вагітна!»
– Ох, батечку! – Нюра зі страху аж присіла. – Перепудив як!
– Перепудив? Отож-бо! – голова підморгнув Волкову, який споглядав усе без інтересу і без живинки в очах. – Він також перепудиться. На горло його бери. Кричи: «Вагітна! Оддай мені мого Івана!» – кричи.
– Гадаєш, допоможе? – поцікавилась Нюра. Голубєв поміркував, поглянув на Волкова.
– Мабуть, що не допоможе, – знехотя визнав.
– Навіщо ж кричати?
– А так. Душу одведеш.
Нюра взяла папірець, сказала:
– Ну, добре, тоді допобачення.
Пішла до виходу, взялася вже за ручку дверей, зупинилась.
– Тимофійовичу, – мовила зніяковіло. – Але ж я й справді теє…
– Що теє? – не зрозумів Іван Тимофійович.
– Важка я, – сказала Нюра, червоніючи.
8
Дві чи три доби з перервою на ніч просиділа Нюра на лавці перед приймальнею секретаря райкому Ревкіна, котрий то виїжджав на виклик якогось начальства, то сам викликав до себе когось, то проводив якісь конференції, то готувався до бюро райкому. І хоча на дверях його висіла табличка із зазначенням днів і годин прийому, очікування Ревкіна скидалося на подорожування у поїзді, який іде без розкладу, невідь куди і невідомо, чи дійде колись до кінцевого пункту.
Райком жив напруженим буденним життям, коридорчиком діловито снували, розносячи папери на підпис, секретарки в білих кофтинках і поважно рипіли
