мовила Нюра і розплакалась.
Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, – він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:
– Громадянко, тут сльозам не вірять.
Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.
– Тепер, – сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, – викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.
Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».
– Чонкін, – замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. – Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?
– Та як же ж? – сказала Нюра.
– А що як же? – запитав Борисов. – Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… – Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: – …тоді суд прийме інше рішення.
– А як же ж я? – сказала Нюра.
– А що ви?
Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.
З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.
– Громадяночко, – сказав він, тарабанячи пальцями по столу, – що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!
– Куди? – крізь сльози запитала Нюра.
– Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!
Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.
– Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.
Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена.
9
Прокурор Павло Трохимович Євпраксеїн на тверезу голову завжди знав, що він робить і для чого. Він розумів, що багато хто не має подібних знань, і тому звично не дивувався чудернацькій поведінці людей.
Нюра, пішовши од Борисова ні з чим, дійшла висновку, що поводила себе неправильно. Тепер вона вирішила діяти так, як радив їй Іван Тимофійович Голубєв. Та одна річ вирішити, а інша – зробити. Коли вона увійшла до кабінету і побачила тілистого поважного чоловіка за великим столом під великим портретом, вона якось одразу ж знітилася і, переступаючи з ноги
