style="font-size:15px;"> Але проти самої поїздки в село я нічого не маю – в усякому разі не набагато більше, ніж проти життя у Відні. Їдь, будь ласка, їдь. Колись ти писала про надії, які покладаєш на таку поїздку; для мене цього достатньо, щоб бажати її.
Тепер – ще раз – про мій приїзд до Відня. Коли ти пишеш про це серйозно, це найгірше – тоді ґрунт тут справді починає гойдатися, і я з трепетом чекаю, коли він мене викине. Не викидає. Про зовнішню перешкоду (про внутрішні не кажу: хоч вони і сильніші, вони б мене не втримали, не тому що я сам сильний, а тому що занадто слабкий, щоб дозволити їм утримати себе) я вже писав, для цієї поїздки мені довелося б вдатися до брехні, а брехні я боюся, не як чесна людина, а як учень. Крім того, є у мене таке відчуття – принаймні передчуття, – що одного разу мені, чи заради себе самого, чи заради тебе, неодмінно, неминуче доведеться їхати до Відня, а вдруге я не зможу збрехати навіть і як гультяй – учень. Ця можливість майбутньої брехні – мій резерв, ним я живу, так само як і твоєю обіцянкою в потребі відразу ж приїхати. Тому-то я і не приїду зараз; замість реальності цих двох днів (будь ласка, не змальовуй їх, Мілено, це майже катування для мене – ще не злидні, але безмежна жага) – замість реальності цих двох днів я маю їхню невпинну можливість.
А квіти? Вони, звичайно, вже зів’яли? З тобою бувало коли-небудь, щоб квіти потрапляли «не в те горло», як мені ці? Жахливо неприємне відчуття.
У твою суперечку з Максом я не втручаюся. Тримаюся осторонь, визнаю кожному рацію і почуваюся ніби в схованці. Ти, безперечно, маєш слушність у всіх своїх міркуваннях, але тепер спробуй встати на його місце. У тебе є батьківщина, і ти можеш її знехтувати (можливо, це і найкраще, що можна з нею зробити, – особливо якщо врахувати, що те, що в ній можна знехтувати, зневажити все одно неможливо). А у нього батьківщини немає і тому нехтувати йому нема чого, і він увесь час має думати про те, як би її знайти і побудувати, – весь час: чи знімає він капелюх із цвяха, чи лежить на сонці в басейні або пише книгу, яку ти перекладатимеш (тут він, напевно, ще найменш напружений – але ж ти, бідолашна, кохана моя, яку роботу ти завдала собі на плечі з почуття провини, я бачу, як ти горбатієш над цією роботою, шия гола, я стою за тобою, а ти і не скажеш, – будь ласка, не лякайся, якщо відчуєш дотик моїх губ, бо це не поцілунок, то лише безпорадне моє кохання), – ех, Макс, він увесь час повинен про це думати, навіть коли пише тобі.
І ось що дивно: в цілому справедливо проти нього боронячись, у деталях ти йому піддаєшся. Він явно писав тобі про моє життя з батьками і про Давос. Усе це не так. Звичайно, жити разом з батьками – це дуже погано, причому погано тут не тільки проживання пліч-о-пліч, але й ціле життя, саме занурення в це коло доброти і любові (ах так, не знаєш ти мого листа до батька), борсання мухи на клейкій стрічці, – але, між іншим, у цьому є і свої очевидні переваги, один бореться під Марафоном, інший за обіднім столом, бог війни і богиня перемоги панують усюди. До того ж просто так, механічно взяти і переселитися – який у цьому сенс, особливо якщо й далі обідати вдома, що зараз для мене,
