нам, тим, хто шукає тіней духовного на слідах матеріального, хочеться більшого, ніж стереотипів культури гламуру, яка вимиває глибокі рефлексії з людей, а міста позбавляє справжніх урбаністичних нервів. Нам хочеться, щоби Париж був великою книгою, складною симфонією, театральною декорацією для нашого повернення до початку, до перезавантаження почуттів – після довгих років спільного життя або завантаження почуттів – на довгі роки спільного життя.
Камерний і делікатний у тихій інтимності британський фільм «Вікенд у Парижі» розповідає нам саме таку історію. Британське подружжя з професора філософії та учительки після 30 років подружнього життя повертається в місто, з якого вони розпочали спільну дорогу, для того, щоб оновити власні почуття, зберегти союз на тому етапі, коли діти вже стали самостійними, а пенсія позбавила активної роботи, і їх нічого вже не пов’язує, окрім власних почуттів. Кількох днів якраз достатньо, щоби підбити підсумки, зрозуміти себе у світі, переосмислити базові філософські та моральні цінності, переоцінити друзів, проаналізувати батьківський досвід і найголовніше – перевірити на справжність власні почуття, а відтак, у цілому – і якість подружнього життя.
Режисер Роджер Мічел обрав вдалий кінематографічний ракурс – показати чоловіка й жінку в період початку зворотного відліку життя. Коли вже немає потреби говорити один одному неправду, грати не свої ролі, приховувати потаємні бажання. Але при цьому авторам вдається уникнути заупокійного моралізаторства, і навпаки, створити майже комедійну легкість, де гострі діалоги сусідять з дітвацькими вчинками, де філософські узагальнення приправлені іронією, де сексуальність повертається, але в елегантний, сумісний до віку спосіб. Відтак, фільм інтригує інтелектуальним змістом, прив’язує легкою формою й практично з перших хвилин стає персонально близьким глядачеві.
Важко навіть сказати, для якої аудиторії створений цей фільм. Часом здається, що навіть для молоді без тривалого досвіду кохання він буде не менш цікавий, ніж для дорослих із десятками років подружнього життя. Адже попри те, що для одних – це кіно про їхнє майбутнє, а для інших – про минуле, насправді це кіно для усіх – і воно про неповторну дійсність. Бо минуле важливе для майбутнього, а спогади й мрії потрібні для проживання дійсності.
А Париж – незворушний і живий водночас – Париж огортає наших героїв величним спокоєм імперської архітектури, меланхолійними звуками мідно-духового джазу, яскравими кулінарними фарбами, прохолодою сухих вин та принадами вітрин жіночих магазинів. Він стає персонажем фільму, другоплановим, але обов’язковим. Таким, яким його й вартує бачити. Уперше, вдруге, востаннє…
Отже фільм запрошує вас у подорож. До Парижа, до себе. Запрошує до сповіді й до діалогу. До самокритики та прощення. До кохання й терпіння. Запрошує зрештою до танцю, легендарного танцю з годарівської «Банди авантюрників», яким завершується ця чиста, немов ранкове морозяне повітря, і легка, немов дитяча мрія, історія.
