але делікатним у розкритті людських характерів й обдарованим інтелектуальним почуттям гумору режисером Роджером Мічелом.
У епіцентрі фільму – епізод з життя Президента під час візиту до Америки британської королівського подружжя, а у фокусі – майже скандальні стосунки з далекою родичкою та подругою дитинства Маргарет Саклі, яку запросили доглядати за прикутим до інвалідного візка лідером. З цього матеріалу, базованого, до речі, на знайдених по смерті Президента щоденникових записах жінки, у режисера вийшов чудовий коктейль драми стосунків та комедії ситуацій, тобто справжня британська комедія.
Світлий, майже вільний від політичних тем фільм, занурює нас в епоху джазу та заміських вечірок. Для Америки друга половина тридцятих – це вже вихід з великої депресії й лише віддалене гуркотіння прийдешньої війни. Майже ідеальний час для візиту британського королівського подружжя, «короля, який говорить», до своєї колишньої найбільшої колонії, до цих «нестерпних американців» (нехай навіть їхнього президента), які на прийняттях їдять чудернацькі хотдоги, слухають пісні індіанських аборигенів, тобто залишаються в очах консервативних британців все ще ковбоями, майже дикунами.
Насправді ж це дуже тонкий психологічний фільм, який проявляє людяність Президента Франкліна Рузвельта, замутнену для нас історичною оптикою. Це фільм про свободу кохання, про поклик відкритих просторів, про мрії під зоряним небом. Про любов до людини, а не до її ролі у світовій грі.
Окрім яскравої колористичної та музичної атмосфери, не можна не відзначити блискучої гри Білла Мюррея в ролі Рузвельта. На відміну від інших спроб втілення політичних лідерів на екрані, як от двох останніх фільмів про Черчилля, у «Гайд-парку на Гудзоні» акценти зовсім інші, і, відтак, головні постаті вирізьблені іншої тонкості різцем. Якщо Черчилль в обох спробах постає переважно готовим політиком, який змінює історію. і лише десь на периферії уваги виявляє людські слабкості, то Рузвельт навпаки – людиною, яка в людських стосунках і почуттях якраз шукає духовні сили для майбутнього впливу на історію й немовби зупиняється перед фінальною частиною свого життя, яку ми вже знаємо з історії.
Тож очікуйте на гарний настрій, на нові емоції від цього несподіваного сміливого за змістом і повітряно-легкого за формою фільму.
Гарного одужання
(режисер Жан Бекер, Франція, 2014)
Передчасний холод сліпою змією проповзає вулицями великого міста. Від цього обличчя перехожих стають ще сірішими, ніж зазвичай. Яскраві барви поглядів та контурні відтінки посмішок настільки легко здуваються з їхніх облич, що інстинктивно тягнешся до книги, загортаєшся в музику, забуваєшся в кіно – тільки щоб повернути віру в цю землю й цих людей. Адже це так важливо: вірити в людину, вірити, що у випадковому зустрічному впізнаєш зрозумілі вчинки та знайомі пристрасті, що друга можна знайти в будь-який період життя, що любов можна повернути, коли по-справжньому
