бiлий день
(режисер Хілмар Палмасон, Ісландія, 2019)
Серед суворого ландшафту скандинавського кіно, з його протестантським тонусом, екзистенційним сум’яттям, архіпелагами Бергмана, Дрейєра, стигмами Догми-95, епатажністю Трієра, маленьку Ісландію доволі важко розрізнити. Проте кіно цієї найпівнічнішої країни все ж таки має власне виразне обличчя. Його портретування вимагає цілісного занурення не лише в скупі на фарби холодні острівні пейзажі, але й у розуміння якщо не історії, то сьогоднішньої реальності та міфології цього не просто відокремленого від материка, але чи не найбільш ізольованого від європейської культури ментально і фізично народу.
І сувора реальність, і не менш сувора міфологія ісландців проникають в їхнє кіно неминуче, немов холод у вітряну вологу погоду. Чи то комедії, чи то трагедії – а кращі фільми просякнуті тим незабутнім градусом емоцій, який пам’ятаємо ще з дитинства під час читання захопливих казок: з неодмінними гіперболізованими нічними страхами, непогамованою жодними теплими ковдрами тривогою, заспокійливим читанням у голос батьків, а краще дідусів / бабусь. Ті казки захоплювали нашу увагу, збурювали уяву, народжували незнані емоції, пролазили в закутки підсвідомості, записувалися в ядро пам’яті на довгі роки.
Отак і з ісландським кіно. Особливо з останнім фільмом режисера Хлінюра Палмасона «Білий, білий день». Палмасон – молода надія острівного кінематографа, який після переїзду Бальтазара Колмакура до Голлівуду, впевнено продовжує національно забарвлену лінію скандинавського кіно. Режисер впевнено стоїть на власному баченні кіно, дозовано адсорбуючи стилістичні надбання «повільних» європейських режисерів класичного минулого. І хоча в його роботах можна відшукати сліди Антоніоні, Тарковського чи більш молодшого Нурі Бейге Джейлана, втім його манера цілком авторська, можна навіть наважитися стверджувати, що більш природна стосовно місця й часу творення.
І домінує в цій манері колір. Режисер здається закоханим в аналогову плівку, адже обидва його фільми зняті на 35-мм плівку. Завдяки цьому тональність стрічки повертає нам уже призабуту м’якість. Для Палмасона справді «колір має значення». А ще терпіння і вміння працювати з часом у паузах. Зі стоїчним терпінням він досліджує великі плани лиць своїх героїв, намагаючись віднайти в їхніх рисах та жестах ту головну складову мови спілкування, якої не досягнеш словами. А паузи між діалогами слугують лише для передачі естафетної палички оператору, який довершує смислову розповідь виразністю пейзажів та композиційною і образною складністю мізансцен. Його фільми тягучі, але не повільні, світлі, але не чорно-білі.
З перших, досконало побудованих і насичених виразним символізмом сцен, віриш, що для Палмасона кіно не просто улюблена професія, а частина життя. Він навіть знімає в «білому дні» не лише свого батька, але й доньку, яка росла на знімальному майданчику. Завдяки повазі до кожної хвилини екранного часу й кожного метру відзнятої плівки не полишає здогад,
