часто прихованих від сторонніх, вражень. Тому цей фільм – антипафосний та антигламурний, коли говорить про Ван Гога. Він – художньо-програмна противага класичному фільму «Жага життя» великих американських режисерів Вінсента Мінеллі й Джорджа К’юкора, старій патетичній екранізації такого ж патетичного роману Ірвіна Стоуна. І навіть після свого виходу у вже досить далекому 1992 році, фільм Моріса Піали залишається неповторним, незважаючи на численні кінематографічні підходи до життя художника, які з’являлися пізніше.
Заслуговує на повагу сміливість авторського трактування Ван Гога, коли через образ гіперпопуляризованого видатного художника режисер транслює власні думки й тим ризикує роздратувати частину глядачів, у яких вже склався особистий або ж стереотипний його образ. Режисер – сам відомий художник – пожертвував потенційною долею слави для того, щоб краще зрозуміти характер і феномен свого великого колеги. Але «слава любить скромність», і саме цей фільм з часом визнали одним з кращих у біографії класика світового кіно й однією з кращих кіноінтерпретацій життя художника.
Головний актор Жак Дютрон здобув Сезара, а сам фільм висувався від Франції на Оскара – а це багато про що свідчить у сильній своїми кінематографічними традиціями країні. Зрештою, це чи не єдиний фільм, знятий французами про свого, французького художника Вінсента Ван Гога (хоча й етнічного голландця). І тому в ньому немає музейної чи мелодраматичної «туристики». Відтак, не слід очікувати від фільму надміру пристрастей, фарб чи театральної експресії – все буде значно глибше, якщо шукати саме глибину.
Найкращою оцінкою цьому фільму стали слова Жана-Люка Годара з листа, який він адресував автору одразу після прем’єри: «Любий Морісе! Твій фільм бентежний, цілковито бентежний. Він далеко попереду кінематографічного горизонту, якого на сьогодні ми досягли. Твої очі є великим серцем, яке з дитячою невимушеністю розміщує камеру серед жінок, дітей, моментів у часі, у просторі й серед кольорів. Композиція феєрична, як і деталі та спалахи світла всередині цих образів. Ми бачимо велике падіння неба і його вознесіння з цієї бідної й простої землі. З великою подякою за цей успіх – теплий, незрівнянний і тихий…»
Ван Гог – на порозi вiчностi
(режисер Джуліан Шнабель, Великобританія – Франція – США, 2018)
Ван Гогу не пощастило зі славою при житті, та й зі самим життям також, зате поталанило зі славою по житті, а також літературою та кіно. Саме його біографію найбільше з-поміж художників екранізовують режисери. І начебто немає в ній романтичних сюжетів, як у Гогена, відсутні й карколомні пригоди, як у Караваджо, відсутня ідеальна любов, як у Боттічеллі.
Вілем Дефо, мабуть, найвдаліше серед інших хороших акторів увійшов в образ художника. Саме такого – розгубленого, невпевненого, беззахисного перед фронтом світу – не уявляє Ван Гога більшість. Але мені думається, що якраз таким
