style="font-size:15px;"> Сам же Шаброль майже ціле довге життя залишався вірним власному жанру, створивши ряд шедеврів, які розбурхували буржуазні смаки Європи, змушували розгледіти в дзеркальній відвертості його фільмів замовчувані психологічні, соціальні чи еротичні проблеми не лише суспільства назагал, але й інституту родини зокрема. Майже кожне десятиріччя його півстолітньої творчості позначене такими маркувальними фільмами, настільки відвертими, що викликали занепокоєння навіть у кінокритиків.
Одним із таких глибоких, але непростих фільмів є «Вечірка задоволень». Все в цьому фільмі вийшло незвичним і майже скандальним. І сценарій, написаний видатним сценаристом і письменником Полем Жегофом (співавтором багатьох фільмів Шаброля), і те, що у фільмі знявся сам сценарист разом зі своєю колишньою дружиною та спільною дитиною. І подальша трагічна доля самого сценариста.
Фільм розповідає про життя цілком респектабельної інтелігентної сім’ї, у розмірений і дещо знуджений плин життя якої втручається небезпечний ігровий експеримент, об’єктом якого стає подружня вірність. Звичайно, гра дуже швидко перестає бути грою, натомість розкриваються важкі набряки прихованих сімейних проблем…
Шаброль (а разом з ним і Жегоф) у своєму кінематографічному психоаналізі не зупиняється, аж поки не накладе матрицю міщанства з його стереотипами, умовностями та лицемірством на таку поживну сценарну лозу й загострить незручні проблеми.
Вийшов глибоко психологічний, навіть якоюсь мірою дражливий фільм, який разом із тим транслює лаканівський психоаналітичний погляд на жінку як на «еротичну субстанцію» і тим самим спонукає до філософсько-психіатричної дискусії. А ще, як у кращих фільмах Шаброля, маємо досить глибокий розріз інтелектуального контексту часу, який настав після паризької революції «студентів та філософів», з його дискусіями про політику, революцію, модну серед європейських інтелектуалів ліві ідеологію і, звичайно, свободу в любові…
Ви ще нiчого не бачили
(режисер Ален Рене, Франція, 2012)
Коли ми думаємо про час, то навряд чи сягаємо глибше, ніж життя кількох поколінь. Нам хочеться, щоб у тривалість нашого життя, життя наших дітей, і максимум онуків вкладалася ціла історія ідей, почуттів та філософій світу. Можливо, це й добре, бо так ми прагнемо відчути понадчасову єдиність його моральних та етичних основ. Ми ростемо й помираємо з впевненістю у незмінності сили кохання, у непорушності зв’язків між батьками та дітьми, у нерозривності ланцюга дружби. Так нам легше, бо попри власну унікальність розуміємо, що мільярди людей переживають схожі емоції та почуття: колись, зараз і в майбутньому. Саме в цьому я бачу головне виправдання міфів та поезії, музики та кіно – нагадувати кожному про одночасну унікальність та універсальність кохання, вірності, дружби. Про смертність тіл, але не ідей. Про нашу тимчасовість тут і вічність
