я бачив на грубці. Хтось лежав між мною і вікном, але щойно я намагаюся второпати, хто це був, мене охоплює жах. Краще б воно загарчало. Або загавкало. Або зареготало. Це хоча б трохи зняло той безмежний жах, але воно мовчало. А ця важка рука – чи нога? – на моїх грудях… Вона була живою… чи колись живою… Єн Мартенс, у кімнаті якого ми розмістилися, лежить на цвинтарі неподалік від будинку… Треба знайти Беннета і Тобі, якщо вони ще живі… Чому він забрав їх, а не мене? І чому мене опанувала тоді така сонливість, а сни були наповнені жахіттями?..
Незабаром мені закортіло поділитися з кимось пережитим, щоб не з’їхати з глузду. На той час я вже вирішив, що неодмінно продовжу пошуки страху, що зачаївся, піддаючись небезпечній омані, що невизначеність завжди гірша за найстрашніші знання. Тепер варто було обміркувати, кому можна розповісти про свої пригоди і яким чином вистежити те, що викрало двох людей і відкидало таку моторошну тінь.
Моїми найближчими знайомими у Леффертс-Корнерсі залишалися приязні журналісти, дехто з них іще жив у готелі, полюючи за відгомонами нещодавньої трагедії. Вирішивши знайти з-поміж них когось, вартого довіри, я мізкував, кому віддати перевагу, й нарешті зупинився на Артурі Манро, смаглявому худорлявому молодику, якому було років тридцять п’ять і чия освіченість, зацікавлення, розум і темперамент свідчили про відсутність відсталості й упередженості.
Й ось одного дня на початку вересня Артур Манро вислухав мою сповідь. Із самого початку було видно, що ця історія заінтригувала і навіть захопила його, а після завершення розповіді він проаналізував те, що сталося, продемонструвавши гострий розум і здоровий глузд. Більше того, його порада не поспішати і ретельно вивчити всі історичні та географічні свідчення, пов’язані з маєтком Мартенсів, була напрочуд корисною. За його ініціативи ми нишпорили всією околицею у пошуках інформації про таємничу родину Мартенсів і знайшли чолов’ягу, котрий мав деякі вельми красномовні документи. Ми багато спілкувалися з тими гірськими жителями, котрі не втекли від усіх цих лих у спокійніші місця, а також методично й скрупульозно обстежували ділянки, про які особливо часто згадувалося в леґендах скватерів.
Спершу результати наших пошуків були незбагненні для нас самих, хоча при ретельному аналізі дещо все ж вимальовувалося. Найголовніше – більшість жахливих подій ставалися неподалік від покинутого обійстя або похмурого лісу з разюче рясною рослинністю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на відкритому місці, далеко від маєтку та зловісного будинку.
Щодо природи й зовнішніх ознак зачаєного страху, ми нічого не могли добитися від темних і заляканих жителів гірських хатинок. Вони називали його то змієм, то велетом, то демоном, які прилітають разом із громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокує. З усього цього ми виснували, що це живий організм, дуже чутливий до електричних розрядів, і хоча в деяких оповідках йому приписували
