до фантасмагоричних розмірів. Але тепер, пам’ятаючи про долю Манро, я заприсягнувся діяти самостійно.
Один лише вигляд розкопаної могили вивів би нормальну людину із рівноваги. Похмурі старі дерева неприродних розмірів і форм схилялися наді мною, як склепіння нечестивого храму друїдів. Грім і зловісний шум вітру стихали під ними, майже не пропускаючи струменів дощу. За посіченими блискавками могутніми стовбурами вимальовувався у слабких відблисках світла контур покинутого обійстя, що потопало у мокрому плющі. Трохи віддалік розкинувся голландський садочок, тепер украй запущений, його грядки та клумби вщент заросли блідою смердючою рослинністю, що майже ніколи не бачила денного світла. Поруч розкинулося кладовище, усе в покручених деревах, потворні гілки яких, здавалося, харчувалися отрутою від коренів, що залягли у неосвяченій землі. Під густим брунатним шаром листя, що гнило у темряві цього пралісу, я бачив то тут, то там просто вражаючі обриси низьких надгробків.
Сама історія привела мене до цієї старої могили. Історія – ось що залишилося мені після того, як усе решта потонуло у страшному оскалі сатанізму. Тепер я вважав, що зачаєний страх – не матеріальна субстанція, а примарний перевертень, породжений нічною блискавкою. Виходячи з переказів і документів, які я роздобув разом із Артуром Манро, цією примарою міг бути лише Єн Мартенс, котрий помер 1762 року. Тому я й копався, мабуть, безглуздо в його могилі.
Особняк Мартенсів звів Ґерріт Мартенс, заможний гендляр із Нового Амстердама, котрий не змирився зі змінами, які принесло англійське панування. Він збудував цю величну споруду на горі, у відокремленій частині лісу, що сподобалася йому своєю незайманою первозданністю. Єдиним істотним недоліком тут були часті сильні грози. Коли Мартенс вибирав місце і потім будувався, то вважав, що ці природні явища – особливість пори року, але з часом усвідомив, що помилився. Переконавшись, що грози несприятливо діють на його судини, чоловік вибудував собі ще й підвальне приміщення, куди спускався щоразу із наближенням бурі.
Про нащадків Ґерріта Мартенса відомо іще менше, ніж про нього самого. Вони ненавиділи все англійське і цуралися тих колоністів, котрі прийняли нові порядки. Їхнє життя минало у суворій самоті, й, за чутками, ізоляція кепсько позначалася на їхніх розумових здібностях і мові. В усіх членів родини була спадкова особливість – різнокольорові очі: одне блакитне, а друге каре. Їхні контакти із зовнішнім світом слабшали з кожним роком, вони навіть дружин брали собі із власної челяді. Численні нащадки роду стали явними виродженцями. Одні, спускаючись у долину, змішувалися з метисами і вливалися у те середовище, яке постачало скватерів. Інші, навпаки, не покидали родове гніздо, похмуро плекаючи свою відокремленість від решти світу і дедалі чутливіше реагуючи на грози.
Більше про життя цієї родини стало відомо від молодого Єна Мартенса – його бурхливий темперамент привів юнака до війська колоністів, коли чутки про з’їзд в Олбені досягнули
