раптом не вся нечисть загинула? І хтозна, чи не може щось подібне виникнути деінде? Важко без страху міркувати про невідомі земні печери, знаючи те, що знаю я. Дотепер не можу без сіпання бачити колодязь або увійти в метро… Ну, чому медики не дадуть мені якихось ліків, аби я нарешті нормально заснув, чому не заспокоять мій палаючий мозок?
Розгадка таємниці, що відкрилася мені під час спалаху, коли я вистрелив у мовчазну істоту, яка відстала від інших, виявилася настільки простою, що минула щонайменше хвилина, перш ніж я все усвідомив. Ось тоді мене й охопив справжній жах. У цього огидного, схожого на горилу виродка була сиза шкіра, жовті ікла та скуйовджене волосся. Явна межа звиродніння – сумний результат ізольованого існування, родинних шлюбів і канібалізму; живе втілення хаосу та звіриного оскалу страху, що чаїться під землею. Виродок витріщався на мене у передсмертній агонії, а його очі своєю незвичністю нагадали мені інші, бачені під землею, і пробудили тоді мутні спогади. Одне око було блакитне, а інше – каре. Саме такими, згідно з переказами, були очі Мартенсів. І тоді у нападі безмовного жаху я второпав, що ж сталося зі зниклою родиною, з цим проклятим маєтком Мартенсів, які знавісніли від громів.
Азатот
Коли світ став старим і здатність дивуватися покинула людей, коли сірі міста здійнялися у задимлене небо похмурими потворними вежами, в тіні яких нікому й на гадку не спадало мріяти про сонце або розквітлі навесні луки, коли просвіта зірвала з Землі її прекрасне покривало і поети взялися співати лише про зламані фантоми з мутними, спрямованими всередину себе очима, коли це настало й дитячі мрії відійшли назавжди, знайшовся чоловік, котрий подався у позамежні сфери шукати мрії, що покинули землю.
Про ім’я й оселю цього чоловіка писали мало, бо вони належали світу, що ледь прокидався, однак і про те, й про інше писали щось незрозуміле. Але нам достатньо знати, що він жив у місті, оточеному високим муром, в якому панували вічні сутінки; що він працював увесь день – від зорі до зорі, а ввечері повертався до своєї кімнати, в якій вікно визирало не на поля чи гаї, а на дитинець, куди у тупому розпачі витріщалися й інші вікна. Із дна цього колодязя виднілися лише стіни та вікна, хіба що іноді, якщо майже вибратися з вікна назовні, можна було побачити крихітні зіроньки, що пропливали повз.
А позаяк мури та вікна рано чи пізно можуть звести з розуму людину, котра багато читає і багато мріє, то мешканець цього покою звик щоночі висуватися з вікна, щоб хоч краєчком ока побачити щось, що не належить до земного світу з його сірими багатоповерховими містами.
За багато років він став давати імена зорям, що повільно пливли, і проводжати їх зацікавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не відкрилося багато такого, про що пересічні люди й не підозрюють. І ось однієї ночі, здолавши майже бездонну прірву, жадані небеса спустилися до вікна цього чоловіка і, змішавшись із повітрям
