душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрімко бігти жилами, а мляве серце – збуджено калатати від шалених радощів, бо лише в смерті я черпаю свої життєві сили!
Дитинство згадую як затяжний період похмурого, одноманітного животіння. Бліда, хвороблива, немічна дитина, схильна до тривалих нападів похмурої меланхолії, я викликав гостре неприйняття у своїх здорових, життєрадісних однолітків. Вони обзивали мене нудьгарем і бабегою, позаяк я зовсім не цікавився їхніми гучними рухливими забавами і навіть за бажання не зміг би взяти участь у них через фізичні вади.
Як і у всіх провінційних містечках, у Фенгемі жили свої язикаті Хвеськи. Пустопорожні кумасі, ласі на все незвичайне, оголосили мій апатичний темперамент якоюсь огидною патологією; вони порівнювали мене з моїми батьками і багатозначно, навіть зловісно хитали головами, не знаходячи між нами нічого спільного. Найзабобонніші відверто називали мене підкидьком, а люди, котрі мали уявлення про мій родовід, указували на загадкові непевні чутки, що стосувалися мого двоюрідного прапрадідуся, якого спалили на вогнищі за звинуваченням у чаклунстві.
Якби я жив у більшому місті, в якому є вища ймовірність знайти споріднену душу для дружнього спілкування, можливо, я б і подолав свою ранню схильність до замкнутого та відокремленого життя. У підлітковому віці я став іще похмурішим, меланхолійнішим та апатичнішим. Не бачив сенсу в своєму існуванні. Я немов перебував під владою якоїсь нездоланної сили, що притупляла мої відчуття, заважала моєму розвитку, паралізувала мою волю і наповнювала мене почуттям безпричинної туги та невдоволення.
Мені було шістнадцять, коли вперше побував на похороні. У Фенгемі будь-який похорон виклика5в жвавий суспільний інтерес, бо наше містечко славилося довголіттям своїх мешканців. А вже коли померла така відома особа, як мій дідусь, можна було не сумніватися, що все місто припреться віддати данину поваги покійнику. У мене, однак, майбутня похоронна церемонія не викликала ані найменшого зацікавлення. Будь-яка подія, що порушувала звичний сонний триб мого життя, не обіцяла мені нічого, крім фізичної та психологічної перевтоми. Поступившись настирливим наполяганням батьків, головним чином для того, щоб хоча б на якийсь час мені дали спокій зі своїми уїдливими докорами у «нешанобливому ставленні», я погодився піти з ними.
У похороні дідуся не було нічого незвичайного, якщо не брати до уваги велику кількість квітів і вінків, але ж я, не слід забувати, вперше брав участь у такого штибу урочистому ритуалі. Сама атмосфера похмурої зали, де стояла оздоблена темною тканиною труна, завалена запашними квітами, і містяни, котрі зібралися в ній і як тільки могли вдавали скорботу за мерцем, миттю вивели мене зі звичного стану апатії і буквально заворожили. Штурханом гострим ліктем матуся повернула мене до дійсності, коли я впав у замріяне заціпеніння, і я підійшов за нею до труни з тілом дідуся.
Я вперше побачив Смерть так близько. Я споглядав це
