окрім тих, що могли б полегшити їхню торговельну діяльність: із цією метою здобули вони кілька гаваней у Греції та в Сирії, а за послуги, надані французам із перевезення їхнього війська в Азію, дістали у володіння острів Кандію. Поки вони так жили, імення їхнє було грізним на морях і шанованим по всій Італії, тож їх часто обирали третейськими суддями в різних суперечках. От чому й сталося, що коли між союзниками виникли суперечності з питання про поділ завойованих земель, вони звернулися до Венеції, і вона присудила Бергамо та Брешу роду Вісконті. Однак за певний час венеційці самі захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також багато міст у королівстві та в Романьї і, жадаючи ще більшої могутності, почали загрожувати не тільки італійським правителям, а й чужоземним. Нарешті всі об’єдналися проти них, і в один день утратили вони володіння, які здобули впродовж стількох років, витративши величезні ресурси. І хоча за останній час вони повернули собі дещо зі втраченого, колишніх могутності й слави їм завоювати не вдалося, і живуть вони, як і решта італійських провінцій, тільки милістю інших.
Коли папою став Бенедикт XII, він побачив, що втратив майже всі свої володіння в Італії. Побоюючись, щоб їх не захопив імператор Людовік, він вирішив подружитись із усіма, хто захопив володіння, котрі раніше належали імперії, щоб вони допомогли йому захистити Італію від зазіхань імператора. От він і видав наказ, згідно з яким усіх тиранів, що захопили в Ломбардії міста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро після того помер, і папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрістю папа розпоряджається майном імперії, не захотів поступитися йому в щедрості й одразу ж оголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними власниками, що владарюють у своїх містах за згодою і дозволом імператора. Саме з цієї причини Галеотто Малатеста і його брати стали правителями Ріміни, Пезаро і Фано, Антоніо да Монтефельтро – Марки й Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Полента – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі й Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли, і ще багато інших – безлічі інших міст, тож у володіннях Церкви майже не залишилося землі без правителя. Внаслідок цього Церква була послабленою аж до понтифікату Олександра VI, який уже в наш час, після розгрому нащадків узурпаторів, відновив її владу. Коли імператор видавав свій дарчий наказ, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він має намір увійти до Італії. Це викликало в Ломбардії низку збройних сутичок, під час яких Вісконті захопили Парму. Тоді ж помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши спадкоємицями тільки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно раніше. Перед смертю він указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб із його небожем, угорським королем Андреєм. Із цим своїм чоловіком Джованна прожила недовго, бо невдовзі вбила його й одружилась
