яка невдовзі почала ворогувати з папою. Тоді Сфорца вирішив довести її до того, щоб вона цілком залежала від нього, і з цією метою зовсім несподівано оголосив про свою відмову залишатися в неї на службі. Так вона несподівано залишилася без війська – і могла тільки звернутися по допомогу до Альфонса, короля Арагону й Сицилії, котрого вона всиновила, та взяти на службу Браччо да Монтоне, полководця, уславленого не менше, ніж Сфорца, і до того ж ворога папи, у якого той відняв Перуджу та деякі інші землі, що належали Церкві. Невдовзі вона помирилась із папою, та Альфонс Арагонський, побоюючись, аби вона не обійшлась із ним, як колись із чоловіком, почав потихеньку прибирати до рук фортеці. Взаємні підозри в них дедалі посилювались, і дійшло до збройних сутичок. За допомогою Сфорца, який повернувся до неї на службу, королева здолала Альфонса, вигнала його з Неаполя, анулювала всиновлення і замість нього всиновила Людовіка Анжуйського. А через це виникли нові війни між Браччо, який став на бік Альфонса, і Сфорца, який підтримував королеву. Під час цієї війни Сфорца при переході через річку Пескару потонув, тож королева знову залишилася без війська і була б позбавлена престолу, якби їй не допоміг Філіппо Вісконті, герцог Міланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Однак Браччо, якого не бентежило те, що Альфонс залишив його, і далі воював із королевою. Він узяв в облогу Аквілу; але тут папа, який не вважав піднесення Браччо вигідним для церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорца, той несподівано напав на Браччо поблизу Аквіли, переміг його і вбив. З боку Браччо залишився тільки син його Оддоне; папа відняв у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Невдовзі його вбили в Романьї, де він воював на службі у флорентійців, тож із усіх товаришів Браччо залишився тільки один, і цей чоловік зажив значної ратної слави. Це був Нікколо Піччініно.
Оскільки я вже довів свою оповідь до часу, який вказав від початку, і оскільки найістотніше з того, про що мені лишилося розповісти, належить до воєн флорентійців і венеційців із Філіппо, герцогом Міланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцію, я свою оповідь перериваю і тільки нагадаю про становище в Італії, про її правителів і про війни, які в ній тривали на той час, до якого ми дійшли.
Якщо говорити про найзначніші держави, то королеві Джованні II належали королівство Неаполітанське, Марка, частина папських земель і Романья. Але частина міст у цих землях підкорялася Церкві, частина підкорялася законним правителям або ж була підвладна тиранам, які захопили там владу: так, у Феррарі, Модені й Реджо панували д’Есте, у Фаенці – рід Манфреді, в Імолі – Алідозі, у Форлі – Орделаффі, у Ріміні й Пезаро – Малатеста, а в Камеріно – рід Варано. Частина Ломбардії визнавала владу герцога Філіппо, частина підкорялася венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рід Ґонзаґи. Більша частина
