зміцнити свою владу в Тоскані, підтримав Уберті з їхніми прибічниками, і ті за його допомогою вигнали Буондельмонті з Флоренції. І от наше місто поділилося на ґвельфів і ґібелінів, як це вже давно сталося в усій Італії. Не здається мені зайвим нагадати, які роди опинилися в одній партії, а які в іншій. Отже, на боці ґвельфів були Буондельмонті, Нерлі, Россі, Фрескобальді, Моцці, Барді, Пульчі, Герардіні, Форабоскі, Баньєзі, Гвідалотті, Саккетті, Маньєрі, Лукардезі, К’єрамонтезі, Компьйоббезі, Кавальканті, Джандонаті, Джанфільяцці, Скалі, Гвальтеротті, Імпортуні, Бостікі, Торнаквінчі, Векк’єтті, Тозінгі, Аррігуччі, Альї, Сіці, Адімарі, Вісдоміні, Донаті, Пацці, Делла Белла, Ардінгі, Тедальді, Черкі. На бік ґібелінів стали Уберті, Маннельї, Убріакі, Фіфанті, Амідеї, Інфагаті, Малеспіні, Сколарі, Гвіді, Галлі, Капп’ярді, Ламберті, Сольданьєрі, Тоскі, Ам’єрі, Брунеллескі, Капонсаккі, Елізеї, Абаті, Тедальдіні, Джьокі, Галігаї. Окрім того, до тієї та іншої сторони цих родин нобілів приєдналися роди пополанів, тож майже все місто було заражене їхніми чварами. Вигнанці з Флоренції, ґвельфи сховались у краю Верхнього Валь д’Арно, де була більша частина їхніх фортець, і там вони оборонялися від своїх ворогів, як тільки могли. Та коли помер Фрідріх, ті з добре забезпечених флорентійських містян, яким народ найбільше довіряв, вирішили, що краще припинити ворожнечу серед громадян, ніж губити батьківщину, продовжуючи розкол. Діяли вони настільки успішно, що ґвельфи, забувши свої образи, повернулись, а ґібеліни прийняли їх без підозр. Коли це примирення здійснилося, вони вирішили, що настав час для того, щоб заснувати такий спосіб правління, за якого можна було б жити вільно і підготуватись до захисту, поки новий імператор не зібрав сили.
Вони поділили місто на шість частин і обрали дванадцятьох містян – по два від кожної сестьєри, – які мали правити містом: називалися вони старійшинами і мусили щороку змінюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечі внаслідок судових рішень, призначали, не з громадян міста, двоє суддів, один із яких називався капітан, а другий подеста; їм були підсудні всі цивільні й кримінальні справи, що виникали між громадянами. А оскільки жоден лад не може існувати без охорони, було набрано двадцять озброєних загонів у місті й сімдесят шість у сільських округах. До цих загонів було приписано всю молодь, і кожному молодому флорентійцеві було наказано з’являтися зі зброєю до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброї наказом капітана або старійшин. Знамена в загонах були не однакові, а відповідали озброєнню: зокрема, в арбалетчиків були свої значки, у щитоносців – свої. Щороку на Трійцю новим воїнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирів загонів. Щоб іще краще оснастити своє військо та водночас дати можливість усім, кого потіснить ворог, швидко знайти місце зборів і з новими силами рушити в бій, флорентійці вирішили, що військо завжди має супроводжувати колісниця, запряжена волами в червоних попонах,
