Значенням цим вони скористалися для того, щоб змінити спосіб правління. Замість чотирнадцяти правителів мало бути лише троє: вони називалися пріорами і правили два місяці, обираючись – не важливо – з пополанів чи з нобілів, тільки б опікувалися торгівлею чи ремеслами. Після перших двох місяців кількість правителів зросла до шести, щоб від кожної сестьєри їх було по одному, і так тривало до 1342 року, коли місто було поділено на картьєри, а кількість пріорів зросла до восьми, хоча за цей період обставини часом змушували збільшувати її до дванадцяти. Ця магістратура, як показав час, призвела до цілковитої поразки нобелів, бо спершу обставини давали змогу народу вилучати їх із Ради, а потім і зовсім проганяти. Нобілі від самого початку примирились із цим, бо були роз’єднані; вони так намагалися вирвати одне в одного владу, що зовсім втратили її. Раді цих посадовців надали особливий палац, де вона постійно збиралася; раніше всі засідання й наради посадовців відбувались у церквах. Окрім того, їм установили почесну охорону і дали ще інший обслуговий персонал, аби належно вшанувати. І хоча спершу вони називалися тільки пріорами, тепер для надання їхній посаді нового блиску вони почали йменуватися синьйорами. На певний час Флоренція здобула внутрішнє умиротворення та скористалася ним для війни проти Ареццо, який вигнав своїх ґвельфів, і перемогла при Кампальдіно. Оскільки місто залюднювалось і багатіло, довелося розширити кільце міських мурів до нинішньої їхньої межі. Перший міський мур замикав лише простір від Старого мосту до Сан Лоренцо.
Зовнішні військові сутички та внутрішній мир, можна сказати, знищили у Флоренції обидві партії – ґібелінів і ґвельфів. Лишалася незамиренною тільки одна ворожнеча, що природно існує в будь-які державі, – ворожнеча між знаттю і народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне йому наказувати, і тому згода між ними неможлива. Поки ґібелінів усі боялися, ця ворожість не проривалася назовні, та тільки-но вони були переможені, вона відразу ж себе показала. Не минало дня, щоб когось із пополанів не було скривджено, відповісти ж на цю кривду закони й посадовці були безсилі, бо будь-який нобіль за допомогою родичів і друзів мав змогу протистояти пріорам і капітанам. Тоді найсильніші члени цехів, прагнучи покінчити з таким зловживанням, вирішили, що кожна обрана синьйорія має призначати особливого гонфалоньєра правосуддя, людину з пополанів, якій було б надано тисячу озброєних людей із приписаних до двадцяти загонів цехів і яка за їхньою допомогою та під своїм прапором чинила правосуддя щоразу, коли б їй це доручили пріори чи капітан. Першим було обрано в гонфалоньєри Убальдо Руффолі: він розгорнув свій прапор і зруйнував дім Галлетті за те, що один із членів цієї родини вбив у Франції флорентійського пополана. Цехам нескладно було встановити такий лад через те, що нобілі постійно ворогували одне з одним і зрозуміли, яких заходів ужито проти них, лише тоді, коли побачили всю суворість їхнього
