ти мене?
– Нагодував.
– Напоїв ти мене?
– Напоїв.
– Розсмішив ти мене?
– Розсмішив.
– Ну, а тепер ще мене настраши, бо інакше я твоїх дітей поїм.
Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:
– Що ж маю робити? Ходімо зо мною, я тебе настрашу.
Веде Дрозд Лиса попід лісом дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в курені, а пси бігали навколо череди, пильнували овець. Став Лис здалека, край лісу, побачивши псів, не хоче йти далі.
– Що, Лисику, страшно? – питає Дрозд.
– Ні, не страшно, – каже Лис, – а тільки я втомився, не хочу йти далі.
– Як же я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? – питає Дрозд.
– Як знаєш, – мовить Лис, – але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками з’їм.
– Добре, – каже Дрозд, – лягай же ти ось тут у жито і дивись, що я буду робити. А коли тобі стане страшно, то гукни мені, щоб я перестав.
Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й дряпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів та зараз же сів знову недалеко од того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять все ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі й, одним крилом махаючи, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним.
Бачить Лис, що біда, як схопиться з місця, як крикне до Дрозда:
– Ну що ж ти, дурню! Ти й справді псів на мене ведеш?
Тут його пси побачили та як кинуться за ним. Ледве Лис здужав пробігти декілька кроків, як пси наздогнали його й роздерли.
Заєць і Ведмідь
Був собі в одному лісі дужий та лютий Ведмідь. Піде було по лісі й душить та роздирає все, що потрапить: одного з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дарма життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім було багато, та проте страх напав на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду і присудили звірі так. Вислали до Ведмедя посланців і звеліли йому сказати:
– Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох зі злості роздереш і покинеш? Адже так за рік то й душі живої в лісі не стане. Краще ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своєму барлозі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з нас, щоби ти його з’їв.
Вислухав це Ведмідь та й каже:
– Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного дня обдурите, то я вас усіх пороздираю.
Від того дня почали звірі день у день посилати Ведмедеві одного з-поміж себе на обід. Почали кидати жереб: кому випаде, той мусить іти до Ведмедя і датися йому з’їсти.
Одного дня випало йти Зайцеві. Перелякався бідний Заєць, та що було робити? І не заперечував, тільки випросив собі годинку часу, щоб з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов,
