Сойчине крило. Іван Франко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Сойчине крило - Іван Франко страница 9
– Ой, кумонько, – мовила Ворона, – порадь мені, що маю робити з поганою сусідкою, чорною Гадюкою? Живе в тій самій вербі, що й я, та на моє лихо! Два рази вже я висиділа діточок, і обидва рази ота злодійка повитягала мені їх з гнізда і пожерла! А я ніяк не можу дістати її в тій норі.
Подумала Лисичка, головою похитала, хвостиком помахала та й каже:
– Тут, кумонько, силою нічого не зробиш, тут треба пуститися на хитрощі.
– Та я те й сама бачу, – мовила Ворона, – коли-бо собі на лихо ніякої хитрості не можу придумати.
– Я тобі, кумо, ось що скажу. Ось тут до ріки часто царська дочка приходить купатися. Підстережи ти її, а коли царівна положить на березі золотий ланцюжок або іншу яку блискучу річ, то ти вхопи ту річ і лети з нею, але так, аби царські слуги бачили тебе. Вони будуть кричати і бігти за тобою, а ти лети просто до верби і кинь ту річ у Гадючине дупло, а сама лети геть. Побачиш тоді, що з того буде.
Послухала Ворона Лисиччиної ради. Як тільки царівна прийшла купатися і роздяглася на березі та положила на піску свій блискучий золотий ланцюжок, Ворона прилетіла та й хап той ланцюжок у дзьоб і давай тікати. Побачили царські слуги, з криком кинулися за Вороною, а та простісінько до своєї верби, кинула ланцюжок у Гадючину нору, а сама сіла собі на іншім дереві поблизу та й дивиться, що з того буде.
Прибігли слуги до верби. Вони бачили, що Ворона з ланцюжком спускалася недалеко від землі, а потім підлетіла вже без ланцюжка. Значить, десь тут його випустила! Почали шукати, аж далі один, угледівши дупло, зазирнув до нього і побачив, що ланцюжок блищить усередині. Зараз вони розкопали нору, аж бачать, у норі, звившися в клубок, лежить величезна чорна Гадюка. Не питали слуги, що Гадюка в крадіжці зовсім не винна, витягли її з нори і вбили, а ланцюжок забрали.
А Ворона дуже врадувалася, побачивши смерть свого ворога, і з того часу жила собі спокійно.
Королик і Ведмідь
Ішов Ведмідь з Вовком по лісі, аж ось зацвірінькала якась пташка у корчах. Підійшли ближче, а маленька пташка з задертим хвостиком скаче по гілках та цвірінькає.
– Вовчику-братику, а що це за пташка так гарно співає? – запитав Ведмідь.
– Цить, Ведмедю, це Королик! – шепнув Вовк.
– Королик? – прошепотів і собі переляканий Ведмідь. – Ой, то в такім разі треба йому поклонитися?
– Авжеж, – каже Вовк, і обоє поклонилися Короликові аж до самої землі. А Королик навіть не дивиться на них, скаче собі з гілки на гілку, цвірінькає та все задертим хвостом махає.
– Чи бач, яке мале, а яке горде! – бурчить Ведмідь. – Навіть не гляне на нас! Цікаво б було хоч раз заглянути, як там у нього в палаті.
– Не знаю, як воно буде, – мовив Вовк. – Я хоч і знаю, де його палата, але заглядати до неї ніколи не посмів.
– А що,