ття: страх, віру, надію, приреченість, прокляття, смиренність, відчай. Вона навчає хворого запитувати, думати і молитися, підводити сповнений переляку погляд у порожнечу й знаходити там створіння, якому можна розповісти про свій страх. Тільки страждання породило в людства релігійне почуття, думку про Бога.
Оскільки здоров’я від природи притаманне людині, воно незбагненне й не вимагає пояснень. Але кожен стражденний шукає в будь-якому випадку сенс своїх страждань. Бо думки про те, що хвороба атакує нас без жодного сенсу, що без будь-якої нашої провини, безцільно й безглуздо, тіло охоплюється жаром і розривається до останніх своїх глибин розпеченими лезами болю, – цієї жахливої думки про повну безглуздість страждань, думки достатньої, щоб зруйнувати всю етику світобудови, людство ще ніколи не наважилося довести до кінця. Хвороба щоразу здається людині кимось посланою, і той незбагненний, хто її посилає, повинен, на думку суспільства, мати всі підстави для того, щоб вселити її ось в це тлінне тіло. Хтось повинен мати зло на людину, гніватися на неї, ненавидіти її. Хтось хоче її покарати за якусь провину, за порушену заповідь. І це може бути тільки той, хто все може, той самий, хто метає блискавки з неба, хто посилає на поля спеку й холод, хто запалює зірки й туманить їх, ВІН, у кого вся влада, всемогутній: Бог. Тому від початку часів явище хвороби пов’язане з релігійним почуттям.
Боги посилають хворобу, і лише вони можуть взяти її назад: ця думка стверджена непорушно на світанку будь-якої лікарської науки. Ще повністю позбавлена свідомості власного свого розуміння, безпорадна, нещасна, самотня й слабка, давня людина, охоплена полум’ям своєї недуги, не знає іншого виходу, як з криком звернути свою душу до неба, до бога-чарівника, щоб він від неї відступився. Тільки крик, молитву, жертвоприношення і знає первісна людина як лікувальний засіб. Не можна захиститися від нього, всесильного, непоборного в темряві; отже, потрібно змиритися, домогтися його прощення, благати його, випрошувати, щоб він взяв назад з тіла палаючий біль. Але як досягнути його, невидимого? Як волати до нього, не знаючи його оселі? Як подати йому знаки каяття, покірності, обітниці й готовності до жертв, знаки, які були б йому зрозумілі? Усього цього не знає воно, бідне, недосвідчене, тривожне серце ранньої пори людства. Йому, яке багато чого не знає й не відає, не відкриється Бог, не зійде до низької його буденної долі, не вшанує відповіддю, не почує. І ось в нужді своїй безпорадна, безсила людина має шукати собі іншу людину як посередника перед Богом, мудру й досвідчену, якій відомі чари й заклинання, щоб умилостивляти темні сили, догоджати їм у гніві. І таким посередником в епоху первісних культур є лише жрець.
Таким чином, у доісторичну пору людства боротьба за здоров’я означає не боротьбу з окремою хворобою, а боротьбу за Бога. Будь-яка медицина на землі починається як теологія, як магія, культ, ритуал, як душевна напруженість людини проти посланого Богом випробування. Тілесному стражданню протиставляється не технічний, а релігійний акт. Не шукають причини недуги, а шукають Бога. Не борються з больовими проявами, а намагаються замолити хворобу, відкупитися від бога за допомогою обітниць, жертв і церемоній, бо тільки тим шляхом, яким прийшла вона, – шляхом надприродним – може вона й відступитися. Так єдності проявів болю протиставляється ще повна єдність почуття. Є тільки одне здоров’я й одна хвороба, а для цієї останньої знову-таки тільки одна причина й один засіб: Бог. А між Богом і стражданням є тільки один посередник – той самий жрець, цей страж душі й тіла водночас. Світ ще не розщеплений, не роздвоївся; віра і знання утворюють у святилищі храму одну, єдину категорію; позбавлення від болю не може відбутися без виходу на арену душевних сил, без ритуалу, заклинань і молитви. А тому тлумачі снів, заклинателі демонів, жерці, яким відомий таємничий хід світил, творять своє цілюще мистецтво не як практичний акт науки, а як таїнство. Не піддається вивченню, доступне сприйняттю лише посвячених, передається воно, це мистецтво, із покоління в покоління; і хоча жерці, маючи досвід, чимало знаються на лікуванні, вони ніколи не дають порад виключно ділових, а вимагають дива в зціленні, вимагають освяченого тілесного храму, душевного піднесення й присутності богів. Лише очистившись і освятившись тілом і духом, хворий має право сприйняти цілющу формулу; паломники, що бредуть далеким і важким шляхом до храму в Епідаврі[2], повинні провести час у молитві напередодні, омити тіло, заколоти кожен по жертовній тварині, заснути й провести ніч на шкурі жертовного кабана, потім розповісти сни цієї ночі жерцю для їх тлумачення; лише тоді він вшанує їх одночасно і пастирським благословенням, і лікарською допомогою. Але щоразу як найперша запорука зцілення стверджується наближення душі, сповненої віри, до Бога: хто хоче дива одужання, повинен підготувати себе до цього дива. Лікарська наука у своїх витоках невід’ємна від науки про Бога; медицина й богослів’я складають ще від початку одне тіло й одну душу.
Та це єднання дуже швидко руйнується. Бо для того щоб стати самостійною й прийняти на себе практичне посередництво між хворобою та хворим, наука повинна відкинути божественне походження хвороби й релігійну настанову – жертву, молитву, культ. Лікар виступає поруч із
