творчому заклинанню жерця. Там, де давній, магічний спосіб лікування вимагав найвищої душевної напруги, – клініко-діагностична система вимагає від лікаря протилежного: ясності духа, відчуженого від нервів, повного душевного спокою й діловитості.
Ці необхідні у процесі лікування діловитість і спеціалізація повинні були у XIX ст. набагато підсилитися, бо між тим, хто користується, і тим, хто використовує, виникла повністю бездушна істота: апарат. Усе більш непотрібним для встановлення діагнозу стає гострий погляд природженого лікаря, який творчо сполучає симптоми: мікроскоп відкриває для нього зародок бактерії, вимірювальний прилад визначає за нього тиск і ритм крові, рентгенівський знімок позбавляє необхідності робити висновки, керуючись інтуїцією. Усе більше й більше лабораторія бере на себе в діагностиці те, що вимагало від лікаря особистої проникливості, а для хворого хімічна фабрика дає в готовому вигляді, дозовано й в упаковці, ті ліки, які середньовічний медик повинен був власноруч перемішувати, відважувати й відпускати. Засилля техніки, що проникла в медицину хоча й пізніше, ніж повсюди, але так само переможно сповіщає процесу лікування діловитість схеми, детально розробленої незвичайним чином.
Потроху хвороба – колись вторгнення незвичного в сферу особистості – стає протилежністю тому, чим була вона на етапі зародження людства: вона перетворюється частіше на «звичайний», «типовий» випадок із заздалегідь розрахованою протяжністю й механізованим протіканням, робиться завданням, яке можна вирішити методами здорового глузду. До цієї раціоналізації на внутрішніх шляхах приєднується потужне поповнення – організована раціоналізація ззовні; у клініках, цих гігантських осередках людського горя, хвороби розподіляються так само, як у ділових універсалах, по спеціальних відділеннях, зі своїми підйомниками, і так само розподіляються лікарі, які рухаються конвеєром від ліжка до ліжка, досліджують окремі «випадки» – завжди лише хворий орган. Медики часто не мають часу, аби зазирнути в обличчя людини, яка страждає. Гігантські організації лікарняних кас та амбулаторій здійснюють свій вклад у цей бездушний та безликий процес; виникає перенапружене масове виробництво, де не запалиться жодна іскорка внутрішнього контакту між лікарем та пацієнтом, де навіть за бажанням стане все більш неможливим найменший прояв таємничої магнетичної взаємодії душ. І саме тут древній, допотопний домашній лікар вимирає, той єдиний, хто у хворому знав і людину, знав не лише її фізичний стан, її конституцію та її зміни, але й усю родину, а з нею й деякі біологічні передумови, – він останній, у кому залишалося ще щось від колишнього жерця й лікаря водночас. Час відкидає його. Він являє собою протиріччя закону спеціалізації й систематизації так само, як кінь візника по відношенню до автомобіля. Бувши занадто людяним, він більше не підходить для медицини, яка пішла далеко вперед, оснащена сучасною технікою.
Проти знеособлення та
