напружені відносини між нашою імперією і Росією вимагають енергійної боротьби з москвофільським рухом, який не приховує своїх симпатій до Росії.
Так як прихильники і opгaнізaцiї цього ворожого державі руху можуть в серйозний момент згубно вплинути на дії наших збройних сил, належить негайно прийняти відповідні міри, щоб енергійно розчавити цей рух всіма доступними нам засобами.
Наступного дня Тома Білецький вирушив до Кам’янки разом із сином. Йому хотілося, щоб і Степан нарешті по-справжньому приєднався до роботи товариства Качковського, а не лише вряди-годи брав у ній участь. Загальне зібрання, що його сьогодні, у день сорокаріччя, влаштовував адвокат Микола Шараневич, обіцяло відрізнятися від тих, що були раніше, але буденних, і Тома небезпідставно розраховував на чергову винагороду від адвоката.
Не щороку відзначають ювілеї!
Коли коні виїхали на гостинець, Тома прискорив рух. Не хотілося даремно витрачати час на дорогу, якщо можна доїхати значно швидше.
Степан сидів праворуч від батька і мовчав. Мовчав і Тома. Він розумів стан сина і не намагався лізти до нього в душу своєю мораллю. Тиждень тому місцеві активісти «Просвіти» напали на його людей і по-звірячому відлупцювали. Зі слів Степана, якби не він, наслідки були б значно сумнішими. Щоправда, ніхто з тих, що були у читальні минулої суботи, більше у селі не з’являвся, та й Степан не спішив відвідати своїх друзів, але Тома мав на це своє пояснення: ніхто не бажав знову наражатися на небезпеку. Що ж, він вважає: синові пора подорослішати і знайти себе.
Батько був переконаний, що найкраще йому буде саме у товаристві Михаїла Качковського.
На жаль, останні події дещо применшили його оптимізм, але Тома був певен, що сьогодні він (та й не тільки він) отримає всі відповіді на такі сумніви.
Напевне, щось подібне думав і Степан, бо несподівано запитав:
– Тату, а може, нам не варто нині їхати до Камінки?
– Чого це?
– Ну, війна з Росією!
– Дурне! До чого тут ми? Невже ти гадаєш, що про товариство Качковського не відомо у Відні? Там не дурні сидять. Якби ми хоч словом пішли проти цісаря, вже наступного дня нас би закрили! А так, як видиш, нині нам сорок років! Побачиш – там буде добре!
Не зчулись, як непомітно минув час. Уже в’їхавши у Кам’янку, Білецький одразу відчув, що місто живе мобілізацією. Якщо минулих відвідин тут панувала ейфорія від звістки про війну, то тепер у повітрі був неспокій. Будучи містом, у якому дислокується кавалерійський полк, воно жило його життям і переживало, якщо там щось відбувалося. Зараз улани готувалися покинути свої касарні та вирушити кудись до відомого тільки вищим командирам місця на мапі. Крім того, невеликі людські потічки стікалися до залізниці на північній околиці міста. Це мобілізований резерв піхоти прямував до своїх полків.
Дивно, але, на відміну від учорашніх проводів
