герці. Відстань невмолимо скорочувалась, і ось десь праворуч од Нагірного хтось першим уже встиг наразитися на багнет. Дивно, але ніхто – ні австрійці, ні росіяни – не кричали. Все відбувалося тихо, лише тупіт сотень солдатських чобіт.
Тимофій Нагірний не бачив нічого, окрім солдата навпроти, котрий так само біг йому назустріч. Той виставив перед собою довгу гвинтівку, значно довшу, аніж та, що мав Тимофій, і також обрав Нагірного потенційною жертвою. Зелена гімнастерка навскіс була перемотана такого ж кольору товстим скрученим сукном, про призначення якого Тимофій не мав гадки, але зараз йому було не до роздумів. Він зрозумів, що його «манліхер» поступається довжиною ворожій гвинтівці з багнетом. Залишалось єдине: атакувати першим.
І коли Нагірний зрозумів, що ця мить настала, викинув уперед руки. Багнет увійшов у скручене сукно, але до тіла не дістав. Натомість москаль – старший за Тимофія вусатий солдат з подзьобаним віспою обличчям – свого шансу не упустив. Він легко увігнав довгий чотиригранний багнет у груди Нагірному.
Пекучий біль пронизав усе тіло Тимофія, якось одразу сили покинули його, він випустив із рук зброю і повалився на землю. Смерть настала миттєво, і Тимофій навіть не встиг зрозуміти, що помирає.
У рукопашному бою найменше розглядаєшся навсібіч. Олекса Мороз бачив лише одного ворога, котрий так само, як і він, серед десятка австрійців, що бігли назустріч, вибрав саме його.
Страху не було, натомість залишилося бажання просто вижити. Олекса побачив перед собою гострий багнет, що ось-ось мав проткнути його тіло, але механічно, навіть не усвідомлюючи, що він робить, Мороз прикладом відбив атаку і з ходу встромив свого багнета в шию ворогу.
З рани бризнуло стільки крові, що Олекса відсахнувся. Йому здалося, що його «москаль» одразу помер від втрати крові.
– Ззаду! – почув Олекса розпачливий голос Михайла Валька.
Він різко обернувся і… якийсь москаль наткнувся тілом на його багнет. Олекса не встиг здивуватися такому везінню, як побачив, що на сусіда налягли відразу двоє. Він поспішив на допомогу.
Кривавий тан тривав добрих півгодини. Обидві сторони боялися заглибитись у лави ворога, тому лінія зіткнення, а отже й смерті, практично не просувалася. Траплялося, щоб зустрітися з наступним солдатом, доводилося перелізати через нерухомі тіла – своїх і чужих.
Через півгодини командири зрозуміли, що ніхто перемоги не здобуде, тому в якусь мить обидва війська відхлинули назад, залишивши на полі мертвих і поранених. Ті лежали впереміж, уже не вороги, адже смерть примирила їх. З’ясовувати між собою, хто правий, а хто ні, мертві залишили живим.
Олекса Мороз і Михайло Валько були змучені та забризкані кров’ю, як, зрештою, всі, що залишилися живими.
– Ти Тимофія не бачив? – запитав Михайло.
– Ні, тільки коли він піднявся в атаку, – відповів Олекса.
Він оглянувся і не побачив нікого з його відділення.
– Нагірного бачили? –
