усе ж таки підійшов ближче до дверного отвору, в якому нерішуче скупчились арештанти, і просто, без крику чи навіть натяку на команду, сказав:
– Злазьте!
І відійшов подалі.
«Пасажири» спочатку з острахом, а потім сміливіше зіскакували на бетонний перон вокзалу й одразу займали свої місця у великому чотирикутнику, зусібіч оточеному озброєними солдатами.
Таке дійство відбувалося навпроти всіх вагонів.
Тома Білецький разом із усіма стояв усередині людського чотирикутника і, як й інші, з підозрілою цікавістю роздивлявся навколо. Він навіть був радий тому, що безкінечна дорога нарешті закінчилась і він не помер від задухи у вагоні. Хоч що б чекало їх попереду, вже гірше не буде.
Просто гіршого від того, що вони пережили, подорожуючи цісарством у закритих вагонах, голі та голодні, важко було уявити.
– Пане професоре, куди нас привезли? – запитав Тома свого сусіда, викладача університету в Черновіцах[4].
– Це Ґрац, – відповів той. – Тут колись я вчився. Фізику в мене викладав сам Людвіг Больцман! Не думав, що повернусь у це місто ось так!
Професор Микола Ревуцький був довготелесим худим чоловіком уже поважного віку, і було не просто великим щастям, а буквально дивом, що він витримав місячну поїздку. Серед усіх «пасажирів» восьмого вагона він єдиний досконало знав німецьку мову, без страху звертався до охоронців із деякими вимогами і деколи навіть отримував позитивну відповідь.
– Ви знаєте це місто? – запитав сусід ліворуч, священник із Коломиї Василь Гнатів.
– Прожив тут шість щасливих років, – їдко відповів професор. – І, чесно признатися, не розумію.
– Чого?
– Я не пам’ятаю у Ґраці такої великої тюрми, щоб там ми всі помістилися.
– А коли це було? – поцікавився священник.
– Тридцять років тому.
– Ну, за тридцять років могли не одну тюрму побудувати!
– Якщо так, то нам варто триматися разом, – мовив професор Ревуцький, і всі, хто чув цю розмову, закивали головами.
Тим часом арештанти покинули вагони і вишикувалися на пероні. З числа прибулих відібрали з десяток чоловік, щоб ті звільнили потяг від тих, хто не витримав цієї подорожі. Якийсь капітан подав команду – і арештанти рушили дорогою на південь. Професор Ревуцький згадував і ніяк не міг пригадати, що саме було у його університетські часи на півдні Ґраца, де могла б розміститися така кількість людей.
А Тома Білецький просто стомився загадувати, що на них чекає. Після того як жандарми заарештували його у будинку товариства Качковського у Кам’янці, він перестав бути тим, від кого б залежало власне життя. Разом із іншими членами товариства його спочатку декілька діб не випускали з будинку, де й затримали, потім їх відправили на залізничну станцію, завантажили у вагони і кудись довго везли. Лише від свіжих арештантів вони дізнавалися назви міст, котрі проїжджали. Стрий, Коломия, Перемишль… Подорож тривала довго, не всі її витримали, аж ось, напевне, вона
До 1944 року так називалися Чернівці.
