на годинник. За десять хвилин дев’ята.
– Сьогодні отримав листа від кайзера, – мовив він. – Після звичних у таких випадках довідувань про моє здоров’я Вільгельм повідомив мене, що планує найближчим часом захопити Варшаву.
– Звичайно, після прусського успіху дорога саме на Варшаву! – погодився Карл.
– Кайзер просить мене підключитися до цієї операції. Якщо німці атакуватимуть Варшаву, то нам належить захопити Демблін[5]. Враховуючи ту допомогу, що нам надав кайзер, коли ми вирівнювали лінію фронту (від вух Карла не могла сховатись іронія), ми не можемо ігнорувати прохання Вільгельма.
– Це правильно!
– Тому я прийняв рішення пристати на пропозицію кайзера, – вів далі цісар. – Завтра я дам розпорядження фон Гетцендорфу оцінити, чим ми можемо допомогти Вільгельму.
Побачивши вираз обличчя спадкоємця, цісар невдоволено запитав:
– Тобі не подобається генерал фон Гетцендорф?
– Ні, Ваша величносте, я проти того, щоб цю операцію довірили генералові, – дивлячись у вічі цісареві, сміливо відповів Карл.
– Поясни! Не хочу, щоб твої симпатії чи антипатії визначали твоє ставлення до вибору потрібних трону людей.
– Тут не йдеться про антипатію щодо графа, – заперечив Карл. – Ні у кого в армії не залишилося сумнівів у тому, що головним винуватцем того, що ми залишили Галіцію і Буковину, є не хто інший, як генерал Франц Конрад фон Гетцендорф. Коли ж виявилося, що кайзер допоміг нам не у такому масштабі, на що сподівався начальник Генерального штабу, граф назвав це зрадою. Не думаю, що його слова не дійшли до вух Вільгельма. Тепер же рішення довірити графу розробку операції на Демблін навряд чи сподобається кайзеру.
– Кого ти пропонуєш? – поцікавився спантеличений цими словами Франц Йосиф.
– Я пропоную генерала Віктора Данкля. Як вам відомо, він блискуче виявив себе під Красником, де змусив російську армію відступити до Любліна. Впевнений, він упорається і з цим завданням!
– Але ж Данкль – польовий генерал і не сильний у плануванні операцій!
– І все ж таки він змусив росіян відступити! – не поступався Карл. – А Демблін нічим не відрізняється від Красника!
Цісар якось по-новому подивився на свого внучатого племінника і зрозумів, що зовсім не знає його.
Карл завжди залишався осторонь усіх важливих подій імперії, і тривалий час навіть не розглядався як кандидатура на спадкоємця, був лише одним із багатьох. Коли ж після того, як один за одним померли ті, що стояли перед ним (зокрема і його батько Отто), Карл став другим після свого дядька Франца Фердинанда. Сараєвське вбивство останнього піднесло Карла на вершину, і він офіційно став спадкоємцем, все ж таки залишаючись у тіні. Напевне, найбільш помітним його вчинком була участь у похороні Франца Фердинанда. Обер-гофмейстер імператорського двору князь Монтенуово, котрий за життя Фердинанда мав із ним конфлікт, зробив усе можливе, щоб принизити
Інакше – Івангород.
