Федір постав перед батьком цілком готовий до далекої дороги. Марта подала братові повну торбинку.
– Я розбуджу Василя, – сказала вона, але Григорій зупинив її.
– Не треба! Малий іще проговориться про Хведька, а так скажемо – встали зранку, а тебе вже нема.
Григорій поклав руки на плечі сина і поцілував у голову.
– Ти бережи себе там! – мовив він. – Даремно під кулі не лізь! Знай: тебе тут чекають!
Він перехрестив Федора.
– З Богом!
Федір востаннє обняв заплакану сестру Марту, натягнув на голову кашкета і, витерши на ходу зрадливі сльози, покинув хату. На сході вже з’явився червоний окраєць сонця. День обіцяв бути спекотним.
Обернувшись на рідний дім, він перехрестився і швидкими кроками попрямував вулицею на південь. Біля своєї хати на нього вже чекав Андрій Валько. На плечі у нього висіла наповнена торбина. За воротами мовчки стояла вся родина Андрія: дід Іван із бабою Ганною і батько з матір’ю. Щось схоже було у родини Вальків із Морозами. В обох старші сини вже служили у війську і, можливо, навіть устигли повоювати, а молодші сини змушені залишити село, побоюючись ймовірної розправи.
Федір зупинився, зняв кепку і поклонився до землі родині Вальків. Найстарший – дід Іван – здійснив хресне знамення і тихо сказав:
– Бережи вас, Боже, діти!
Федір із Андрієм рушили сільською вулицею на південь. До села, яке лежало за двадцять кілометрів і було місцем збору всіх членів «Січі». Хлопці сподівалися, що вони не запізнились і обов’язково потраплять до українського війська.
Село ще спало, але де-не-де вже пробували голоси місцеві півні, тому Андрій із Федором прискорили крок. Потрібно було покинути село до того, як почнуть прокидатися люди. Про те, що вони втікають, ніхто не мусив знати. Швидко – аж надто швидко – юнаки прошмигнули повз обійстя Білецьких, сімнадцятирічний син яких Степан був ймовірним винуватцем їхньої втечі. Ненависті до нього ні у Федора, ні в Андрія не було, адже саме його дії привели до того, що не довелось обманювати рідних і навіть отримати від них благословення, що було для юнаків дуже важливим.
І все ж були люди, котрі бачили, як молодші Валько і Мороз поспішно залишають Перетин. В Андрія Білецького, діда Степана, цілу ніч крутило коліна, і він майже не спав. Коли ж засіріло за вікном, він вирішив і не намагатися заснути. Побачивши на сільській дорозі одягнених і з торбами Андрія й Федора, він одразу зрозумів, що до чого. Старий поглядом провів односельців і тихо мовив:
– Захисти вас Матір Божа!
І також перехрестився.
Бачила юнаків і Орина Ребрик. На відміну від інших, молода жінка вже прокинулась і поралася по господарству. Вона застигла з відром посередині обійстя, якусь мить роздумувала, чи не окликнути юнаків і поспитати, куди вони так рано зібрались, але вирішила, що це не її справа, а хлопцям може чимось зашкодити…
А після обіду, десь ближче до вечора, з півночі у село увійшов батальйон російських солдатів. Вони йшли чеканним кроком і співали. Над Перетином
