пошуках джерела незвичного звуку чоловік підніс до очей долоню, намагаючись відсторонитися від полуденного сонця. Спочатку він нічого не побачив, аж ось над сусідніми хатами на небі з’явилася маленька темна цятка. Чоловік навіть засумнівався, що саме це може бути тим, що зацікавило його, але більше нічого на чистому вицвілому небі не було – лише сонце і незвична цятка.
Невдовзі вона наблизилася настільки, що можна було розгледіти певні деталі. Невідомий механізм виявився напрочуд схожий на чорного крука, котрі, бувало, завдавали шкоди людським полям.
– Марто! Хведьку! – голосно покликав чоловік. – Ану хутко до мене!
Із хати одночасно вибігли юнак і дівчина, настільки схожі між собою, що відпадали будь-які сумніви, що це брат і сестра. Юнакові було дев’ятнадцять років, він був таким же високим, як і батько. Молодша на три роки сестра, що заледве сягала йому до плеча, мала приємне, майже дитяче обличчя.
– Гляньте на це диво! – знову озвався батько. – Скільки живу – такого не видів!
Діти як за командою підвели голови догори. Об’єкт їхньої цікавості саме пролітав над їхнім обійстям. Зірке око Федора встигло розгледіти двох людей, що сиділи у чудернацькій кабіні, на крилах якої чітко впадав у вічі малюнок австрійського прапора.
Звук досяг найвищого рівня, від чого навіть заклало вуха, і почав віддалятися. Провівши поглядом незнайомця, батько лише тепер, здавалося, опам’ятався.
– А де Василь? Куди це шило сьи поділо? – запитав він.
– Не сердьтеся, тату! Василь із хлопцями пішли на річку. Казав, що принесе в’юнів, – заспокоїла його дочка.
Тим часом за брамою з’явився сусід Лука Солтис.
– Грицю! Там, за селом, єроплян скинув якісь папери, – мовив він. – Хлопи послали малих, аби позбирали.
Гриць Мороз хвильку подумав, затим рішуче попрямував до брами.
– Хведьку, ходімо зі мною! Може, щось важливе, – сказав він. – А ти, Марто, постав на стіл обід. Ми довго не будемо.
Так утрьох – обидва Морози і Солтис – рушили вулицею на південь, куди вже стікалися нечисленні жителі села. Ще здалеку Гриць помітив, що здебільшого зібралися лише чоловіки, серед них була одна жінка, у якій він упізнав бездітну вдову Орину. Зрештою, у цьому нічого дивного не було. Рано поховавши чоловіка, Орина управлялася з господарством сама, нарівні з чоловіками, тому не дивно, що ті приймали її як рівну.
У декого в руках біліли якісь аркушики. Чоловіки їх розглядали, про щось перемовляючись. Побачивши батька, підбіг, тримаючи в одній руці аркушик, а у другій мокру наповнену торбу, наймолодший одинадцятирічний син Василько. Напевне, він усе ж наловив обіцяних в’юнів, про що свідчили заляпані багнюкою голі по коліна ноги.
– Ви бачили? – захоплено вигукнув він. – Єроплан пролетів просто наді мною!
Напевне, саме такі слова говорили своїм
