допомагав Кандибам, адже у Семена була молодша сестра Ганна, на котру кинув оком його Олекса. Та й дівчина також не залишалася байдужою до гарного юнака. Про щось більше нічого поки що не говорили, але з мовчазної згоди Ганни між батьком і братом було вирішено одружити їх після того, як Олекса відслужить у війську.
– Семку, ти, може, і більше начитаний від нас, але читаєш ти не те, що треба, – говорив Тома Білецький. – Якби ти читав правильні книжки…
– Наприклад, видання Михайла Качковського, – вставив Семен.
– А хоча б його! – спокійно парирував Тома. – То знав би, що дочка сербського короля Петра вийшла заміж за родича російського імператора.
– Ну то й що? І яким тут боком наш цісар? – не зрозумів Семен.
Як виявилося, не тільки він.
– І цей шлюб змусить цісаря позбирати назад ці аркушики! – Кандиба показав папір, який, видно, підібрав дорогою сюди. – І до чого тут Росія?
– От зразу видно, що ви сьи не розбираєте, що сьи роби у світі, – переможно сказав Білецький. – Наш цісар має найголовніший орден Росії, що його ним нагородив дід теперішнього царя. А російський цар просто так наліво і направо своїх нагород не роздає! Побачите, що Росія не допустить війни.
– Ти, Томо, забув про німців, – подав голос Лука Солтис.
– А що німці? Їхній кайзер і російський цар – братаничі. Хто піде війною на брата? – виголосив убивчий аргумент Білецький.
Не відомо, чи переконали такі аргументи односельчан, а може, люди почули те, що хотіли почути, але вже зникла важка невизначеність, і вони поволі почали розходитися. Тома Білецький переможно подивився чомусь не на молодого Кандибу, а на Григорія Мороза, і гордо попрямував вулицею до свого обійстя.
А Семен підійшов до Морозів, привітався з усіма за руку.
– Ти у це віриш? – поцікавився Григорій.
– Вуйку Грицю, ви ж мене добре знаєте! Звичайно, не вірю! – майже з докором відповів Семен. – Тим більше що Сербія дійсно далеко, а Росія близько, за лісом. Але я не за тим прийшов. Треба поговорити.
– То, може, зайдемо до нас. Марта вже зачекалася з обідом. Там і поговоримо.
– Ну, якщо запрошуєте, то гріх сьи відмовляти!
Відправивши малого Василя вперед, аби попередив сестру про гостя, Григорій із сином і Семеном неспішно рушили дорогою додому. Попереду Василь обігнав Микиту Нагірного, який спішив повідомити жінці звістку, що, можливо, їхній син Тимофій повернеться з армії не скоро. Григорій зітхнув. Напевне, так само сприйняла б його Настуня, дізнавшись, що її Олексі доведеться воювати, але Настуня померла ще вісім років тому і вже не здатна переживати.
Дорогою здебільшого мовчали, лише Федір час від часу кидав погляд на портрет цісаря, неначе хотів іще раз переконатися, що все написане у маніфесті правда і ніяких інших тлумачень немає. Побачивши такий стан хлопця, досвідченіший Семен заспокоїв його.
– Не переживай, Хведьку!
