тепер диваком – і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!»
«Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався».
«З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, – докінчила любим усміхом сестра. – Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем».
«Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?» – спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.
«Нехай би й попом…»
«Попом, а може, й філологом, – поправила авторитетно наймолодша сестра. – І се так можливо. Не правда?»
«Правда. Може, й так, а може, й цілком інак».
«Тобі б уже час і залюбитися, брате».
«Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, – відповів, – не годен буду понести стільки добра».
«Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи», – докінчила Марія.
«Ні, радше якась Антігона, що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, – пояснила Оксана. – Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати».
«Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…» – і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.
«А як справдиться… Гм?»
«Гм? та й буде гм…»
Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.
Вмить все споважніло. Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.
«Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас».
«Будь, сину. Ми старі», – відповів сей коротко.
Мати німо притиснула сина до грудей.
«Не спаношися, дитинко», – прошептала, бо голосного голосу десь забракло.
«Ех, мамо…» – вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.
Відтак звернувся до сестер. Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. «Чого?» – був би спитав.
Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…
«Він перший раз виїхав надовго з хати», – обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом.
«Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається», – відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.
Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома. Тишина панувала округ їх чистенької
