колією поїхали».
Коли мати вернула, упоравшись зі справунками, додому, і всі дівчата зібралися на чистім подідо супочинку (літом вони все там ночували, щоб удержати чистіше кімнати вдолині), виглядали, мов гурт ангелів, що зібрався на варту. Тут і там клякала котрась до молитви й помолилась непорочними устами; а відтак, обтулюючись своїм довгим, розплетеним волоссям, мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.
«Може, й Юлик вже на місці й згадує нас?» – пішло шепотом з уст наймолодшої.
«Може…»
«Я завтра о п’ятій встану, щоб цвіти й ярину пілляти та хоч годину-дві в саді попрацювати. Може, й біла гвоздика розцвітеться, що я дістала», – сказала півголосом Марія до старшої сестри.
«Що за гвоздику ти дістала?» – пішло ледве чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія, мабуть, не дочула. Перед її дівочою душею виринула Покутівка й там панський сад. Між його деревами, кущами, а знов і клумбами з цвітами ріжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.
Юліян вже посередині першого місяця вакацій як гостем в селі Ґанґів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору, а він не міг якось туди вибратися. Правда, великий став, до котрого їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії – був, одначе, сам такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду, через що Юліян і не споминав своєму товаришеві, що мав намір туди зайти.
Аж настав і на те час.
«Ти куди?» – спитав одного пополудня Едвард, що лежав на софі й курив, Юліяна, коли сей взяв ціпок в руки, кивнув, прощаючись, до нього головою й звернувся до дверей.
«На парохію», – відповів Юліян.
«Чого тобі там?»
«Запросили свого часу… ще від афери… і я обіцяв зайти до них, треба ж вив’язатися зобітниці».
«А-га..! Тодішня історія, де ти відограв ролю ангела-спасителя», – відповів молодий німчик і усміхнувся. – «Йди, йди, – сказав. – Впрочім, се порядні люди. Панна не дуже гарна, але, кажуть, мудренька, і як на попівну добра партія, бо заразом і многонадійна спадкоємиця…»
«Мене се що обходить?» – відповів понуро Юліян.
«Ну, ти вже не буркочи зараз. Я тим ще нічого не сказав, так лиш собі замітив. Мені збудилося тепер се в пам’яти, що так мені раз економ з якоїсь нагоди говорив. Мене се ще менше обходить. Як тебе схотять там, як се в панів буває, в себе довше задержати (бо всі вони, старої Орлихи не виключивши, дуже гостинні) – ти не приймайся того. Час від часу показатися в них – не кажу… але не в’яжися нічим. Попівські доми на селі голодні на інтелігенцію, а й вони, Захарії, не будуть ліпші. Ти ж знаєш наші шпорти, конверзацію в англійськім в гувернантки моїх сестер, що в противнім разі прямує впрост до батька на Rapport – і скандал..! Я її не терплю».
«Не бійся! Я числюся з часом. І чого б мені там на довге? Занудився б». І з тим пішов.
На
